Становлення педагогічної науки у XX ст. вирізняється діалектичним підходом до теорії розвитку особистості та цілісним, всебічним підходом до її формування. Існування багатьох підходів до проблеми особистості з боку суспільних і природничих наук, що визначаються біо-, соціо- і персоногенетичними напрямами, породило в межах системнодіяльнісного історикоеволюційного підходу принципово нову схему розвитку особистості, яка визначається формулою: "Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють".
Згідно з цією схемою, соціокультурне середовище є джерелом, яке постачає розвиток особистості, тобто є умовою для ви* конання діяльності людини, воно несе суспільні норми, цінності, ролі, знаряддя, системи знаків, з якими стикається індивід. Рушійною силою і основою розвитку особистості виступає спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких відбувається рух особистості у світі людей, засвоєння культури. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу і особистістю, яка засвоїла суспільно-історичний досвід людей, породжують умови для виявлення індивідуальності, яка перетворює світ.
У межах системнодіяльнісного підходу особистість розглядається як відносно усталена сукупність психічних властивостей, що є результатом включення індивіда у простір міжін-дивідуальних зв'язків. У індивіда в процесі розвитку виникає соціально зумовлена потреба стати особистістю, тобто реалізуй вати себе в соціально значущій діяльності. Це й визначає розвиток людини як особистості. У загальному вигляді розвиток особистості визначається як процес і результат входження людини у нове соціокультурне оточення. Таке входження за сприятливих умов може мати три фази свого становлення: адаптації, індивідуалізації та інтеграції. Перша передбачає засвоєння діючих цінностей і норм поведінки, а також оволодіння відповідними засобами та формами діяльності. Друга визначається загостренням суперечностей між необхідністю "бути таким як всі" і бажанням індивіда до максимальної персоналізації. Третя — суперечностями між бажанням бути ідеально представленим своїми особливостями і властивостями та бажанням спільноти прийняти, схвалити й культивувати ті особливості, які спонукають до удосконалення і розвитку як особистості.
Для формування особистості людини розглядаються цілісний та всебічний підходи. Перший передбачає єдність усіх сторін цього, нескінченного щодо досконалості, процесу і частин за різними ознаками з урахуванням знань про зв'язки і взаємозв'язки між ними. Другий позначається виділенням сукупності підходів щодо процесу формування, які враховують зовнішнє і внутрішнє, форму і зміст, стале і змінне, а також його впорядкованість.
Основним став підхід, який враховує гармонійне поєднання всіх сторін виховання у суспільстві, що набуло людство в ході історичного розвитку, а саме: моральне, трудове, розумове, фізичне, естетичне виховання, технологічна та професійна освіта, формування наукового світогляду.
Інший підхід сформувався у результаті врахування загальних видів людської діяльності: пізнавальної, ціннісної, творчої (продуктивної, створюючої), художньо-естетичної, комунікативної.
Гносеологічний (пізнавальний) потенціал особистості визначається повнотою і якістю інформації, якою вона оволодіє.
Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається системою ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, правовій, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими установками, переконаннями, бажаннями.
Творчий потенціал визначається одержаними й самостійно виробленими вміннями і навичками, здібностями до продуктивного або репродуктивного створення та мірою реалізації в тій чи іншій сфері.
Комунікативний потенціал визначається мірою і формою спілкування, характером та міцністю контактів, що встановлює особистість з іншими людьми.
Художньо-естетичний потенціал визначається рівнем та змістом художніх потреб особистості і тим, як вона їх задовольняє.
Наступний підхід до всебічного формування особистості людини здійснюється на підставі розвитку суспільно значущих якостей особистості та її внутрішніх характеристик самовираження.
До суспільно значущих якостей особистості належать, наприклад: організованість, дисциплінованість, самостійність, відповідальність, колективізм, творча активність, патріотизм тощо. Внутрішнім характеристикам самовираження особистості притаманні: самопізнання, самовиховання, самовдосконалення тощо.
Для побудови загальної теорії виховання й освіти людини на сучасному етапі розвитку суспільства слід враховувати розглянуті підходи до розвитку та формування особистості в єдності з аналізом стану наук про людину та культуру навчання і виховання.
В умовах сьогодення метою системи освіти, яку ставить суспільство і держава, є створення соціально-педагогічних умов, які б забезпечували виховання гуманної, всебічно розвиненої особистості, здатної до адаптації, індивідуалізації та інтеграції в соціокультурному оточенні.
Сучасний період педагогічної науки, як зазначено в "Концепції національного виховання", характеризується пошуком нової системи виховання, в якій на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що ґрунтуються на визнанні кожного вихованця як унікальної особистості з її правами, на ставленні до нього як до суб'єкта власного розвитку, з опорою у вихованні на сукупність знань про людину.
Провідні ідеології сучасного світу на перший план висувають завдання розвитку особистості. Серед них значне місце посідає екзистенціалізм (від лат. ехistentia — існування, філософське вчення, засновником якого є датський філософ С. К'єркегор), головними цінностями якого є свобода, відповідальність і вибір. Людина — це істота, що вибирає власний шлях у житті, вона вільна у визначенні цілей свого життя і сама відповідає за кожен крок свого вибору. Отже, центральною ідеєю екзистенціалізму є самовизначення особистості у житті.
Послідовником розглянутих ідей став представник неогуманістичної психологічної школи А. Маслоу. Головним призначенням людини є відкриття своєї ідентичності, свого справжнього "Я", а розвиток полягає в актуалізації її людської природи, тобто в реалізації закладених природою можливостей. Актуалізація людини має бути забезпечена ростом зсередини, а не формуванням зовні. Щодо впливу зовнішніх факторів, то від них залежить, до якої відмітки на шкалі своїх потреб, включаючи самоактуалізацію, зможе піднятись індивід. Отже, головне завдання людини полягає в тому, щоб знайти те, що в ній уже закладено.
Особливого значення набувають сьогодні концепції виховання особистості, а саме: психоаналітичні; концепція неотомізму, прагматизму, біхевіоризму, неогуманізму. Розглянемо деякі з них.
Виховна концепція неотомізму (оновлене вчення католицького богослова Фоми (Томи) Аквінського) ґрунтується на християнських цінностях, серед яких провідними є: віра; любов до Бога і ближнього; щастя, якого можна досягти тільки через наближення до Бога шляхом виконання обов'язку перед ним; обов'язок власного вдосконалення. Цінності, за цією концепцією, мають абсолютний характер, вони є вічними і незмінними, хоча таке розуміння цінностей завжди було характерним для релігійних учень.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціальна педагогіка» автора Богданова І.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 2. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ“ на сторінці 2. Приємного читання.
