Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Упорядкування Січі на р. Підпільній

Осівши напровесні року 1734 новим Кошем над річкою Підпільною, недалеко устя річки Базавлуку, запорожці, почуваючи себе у небезпеці од помсти татар за свою зраду їм, якнайскоріше почали робити навкруг Коша окопи та зміцнювати своє нове гніздо засіками, на вали ж постягали біля десятка гармат, захованих по берегах Дніпра з давніх часів у пісках.

Поки навкруг Січі робились окопи, усередині її будувались курені та інші січові будинки і була закладена дерев'яна церква святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не повинна б існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до упорядкування Нової Січі, бо частина козаків, як звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа III та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III.

Від часів Прутської умови, за якою Правобережна Україна знову досталась Польщі, та до часів Нової Січі польські пани, зрештою, винищили нове, незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, і одновили порядки, що були до часів повстання Богдана Хмельницького. Я вже казав у попередньому оповіданні, що з метою скорішого залюднення спустошених земель Правобережної України, польські пани закликали на свої дідизни переселенців з Лівобережної України, обіцяючи їм всякі пільги. Звичайно на землях, призначених під селитьбу, пани виставляли на палі дошку з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не платячи панам оренди і не працюючи на них. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на Гетьманщині, тисячами переходили на правий бік Дніпра до грунтів, по яких дехто з них жив ще з своїми батьками до згону, не гадаючи про те, що станеться в будучині.

Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по одній дірочці, а як тільки всі дірки були позабивані, селяни опинилися без власних грунтів і цілком у панській неволі. Одночасно з поневоленням селян одновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалася з заходу і нарешті запанувала й на Брацлавщині та Київщині.

Неспокій на Україні

Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволили Україну од панів; зробили всіх селян вільними, а найбільш завзяті з селян почали міркувати, чи не можливо б знову зробити так, як зробив колись Богдан Хмельницький.

Під час такого настрою у народі польські пани на Україні поділились на дві партії і заклали спілки, що звалися конфедераціями. З тих спілок одна тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар, друга ж – за Августа III і прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами почалася ще у році 1733. Вони узброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах виходців із Запорозького Війська, і ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося грабування панів, і він охоче кидав хліборобство і йшов у надвірні козаки.

З весни року 1734 в Україну уступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережної України і кілька полків Війська Запорозького під проводом бувшого кошового отамана Івана Білецького. Всі вони почали нищити маєтки й городи прихильників Лещинського, піднімаючи разом з тим народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів бє і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та євреїв, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги і громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.

Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив до себе чималі ватаги узброєного люду, поділив його на сотні і завів у своїх ватагах козацький устрій. Ті ватаги повстанців поляки прозвали гайдамаками, і та назва збереглася навіть до наших часів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.

З своїми ватагами Верлан пішов походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи орендарів, ксьондзів та уніатських попів і примушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перейшов з Брацлавщини на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, здобув Жванець та Броди і своїми загонами сягав аж до Кам'янця та Львова.

На Поділлі хвиля повстання була підхоплена левенцями, що ще з часів великого руху козаччини кублилися понад Дністром, ховаючись у тяжкі часи у Волощину, а в Галичині – опришками, і згодом докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продержалася аж до року 1745 під проводом прославленого у народних піснях Довбуша.

Ой, попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький.

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підпирає

Та й на хлопців покликає:

«Ой ви, хлопці, ви, молодці!

А сходіться враз докупці,