Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Бо будемо раду мати,

Де підемо, розбивати,

Щоби Кути не минути,

До Косова повернути.

Тепер, хлопці, ідем спати,

Бо маємо рано встати.

Та вставайте всі раненько,

Убирайтеся борзенько

У постоли скирянії,

У волоки шовковії,

Бо зайдемо та до Дзвінки —

До Штефанової жінки». —

«Ой Довбушу, ти, пане наш,

Там пригода буде в нас!» —

«Ви на мене уважайте —

По дві кулі набивайте,

Станьте, хлопці, під ворота,

А я піду під віконце —

Чи спить моє любе серце?»

Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік з Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російському урядові і разом просили оборонити їх од нападів гайдамаків та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, і ті самі начальники російського війська, котрі нещодавно закликали селян до помочі їм проти панів, того ж 1734 року над осінь погромили ватаги Верлана й інших привідців гайдамаків, а далі почали винищувати по Україні і дрібніші гайдамацькі загони; вишукувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, котрі од них потерпіли. Можна вгадати, який був той суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритись панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.