Розділ «Глава 12 Гетьман Брюховецький та єпископ Мефодій: неочікувані ракурси «дружби»»

Гетьман Брюховецький та єпископ Мефодій: неочікувані ракурси «дружби»

В окрему, досить важливу і вкрай делікатну, проблему суспільно-політичного життя Лівобережного Гетьманату середини 1660-х років виливається питання взаємин гетьманського уряду з ієрархами православної Церкви. Отримавши під час елекційних перегонів важливу допомогу від духовенства, зокрема тієї її частини, яку очолював місцеблюститель Київської митрополії єпископ Мефодій, Іван Брюховецький, зважаючи на надані напередодні обіцянки, а також реальний стан справ, на перших порах свого гетьманування змушений демонструвати свою особливу приязнь як по відношенню до єпископа Мефодія, так і духовенства загалом.

Так, зразу ж по завершенню Ніжинської ради гетьман видає ряд універсалів, якими підтверджує старі та надає нові майнові пожалування цілому рядові лівобережних монастирів: 3 липня 1663 р. Максаківському та Макошинському монастирям, 24 липня Лубенському Мгарському монастирю, 5 серпня Чернігівському та П'ятницькому монастирям, ще пізніше — Канівському монастирю[279]. Загалом же, лише в зібраних М. Маркевичем документах дослідниками виявлено десяток гетьманських універсалів, виданих на підтвердження володільницьких прав лівобережних монастирів.

Не будучи достатньо впевненим у своїх силах, гетьман у цей час у стосунках з єпископом продовжує вдавати з себе покірного слугу, намагаючись використати авторитет Мефодія при вирішенні важливих для себе питань взаємин з Москвою. Зокрема, саме через єпископа і місцеблюстителя Брюховецький порушує клопотання про повернення козацькому війську гармат, захоплених російськими військами, про присилку на Лівобережжя царських ратників, аби «було з ким проти короля стати», та про відкликання з Переяслава воєводи князя В. Б. Волконського, оскільки він, як уже ретранслював слова Брюховецького владика Мефодій, «велми человек упрям», і ліпше буде його перемінити, ніж за його з гетьманом нерадівстом «якая поруха»[280].

Але, водночас, гетьмана не могло не турбувати активне втручання місцеблюстителя у світські справи, а особливо його наполегливі намагання примусити уряд Івана Брюховецького до виконання взятих на себе останнім восени 1662 р. в Гадячі зобов'язань щодо вилучення з гетьманського скарбу прибутків, зібраних з міщан, і залучення їх до царської скарбниці, спрямувавши їх звідти на утримання ратних людей царя в лівобережних містах України.

Про готовність новообраного реґіментаря забезпечити утримання російських військ єпископ Мефодій говорив Д. С. Велико-Гагіну ще під час Ніжинської ради. Тоді Іван Брюховецький не став відмовлятися, а лише, пославшись на непевні умови моменту, твердив, що наразі не має часу, необхідного для вироблення відповідних домовленостей, оскільки потрібно негайно виступати проти неприятеля[281].

Після ради місцеблюститель не облишив свого наміру реалізувати гадяцькі домовленості з Брюховецьким, оскільки це б не лише ще більше підняло авторитет єпископа в придворних колах, а й сприяло б підвищенню мобілізаційної готовності російських військ в Україні та перешкоджало б зростанню економічної могутності, а отже — й політичних претензій козацької старшини. За результатами Ніжинської ради 1663 р., як уже згадувалось вище, єпископ Мефодій відправляє до Москви свою довірену особу — ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий, серед іншого, об'явив у Малоросійському приказі інформацію й стосовно того, що гетьман, як і раніше, «промисел має, звідки б узяти хлібні запаси для ратних людей великого государя»[282].

Проблема утримання військ в Україні для уряду Олексія Михайловича була аж надто актуальною, аби нехтувати такими пропозиціями. І тому питання реалізації фінансових зобов'язань І. Брюховецького стає одним з пріоритетних не лише в наказі-інструкції царським послам — дякам Приказу таємних справ Д. М. Башмакову та Є. Фролову, відправленим в Україну 23 серпня 1663 р.[283], а й загалом значною мірою визначає характер російсько-українських стосунків найближчих років.

Не має нічого дивного в тому, що політична програма Івана Брюховецького вже як гетьмана суттєво різнилася із його популістськими заявами, зробленими в пору шукання гетьманської булави. Потреба в розбудові адміністративного апарату, забезпеченні боєздатності війська та, врешті-решт, природний потяг до збагачення (київський воєвода В. П. Шереметєв у розмові з приказним дяком Є. Фроловим зауважував, що Брюховецький «зело корыстен»[284]) змушують гетьмана докладати максимум зусиль до того, аби уникнути виконання домовленостей з цього приводу. Зрозуміло, що насамперед необхідно було якимось чином нейтралізувати діяльність місцеблюстителя.

В історичній літературі висловлювалися різні точки зору щодо часу і причини охолодження стосунків між гетьманом Лівобережної України та місцеблюстителем Київської митрополії. Зокрема, Микола Костомаров висловлював припущення, що сталося це вже після повернення І. Брюховецького з Москви на початку 1666 р.[285], тобто після того, як він вирішив питання про призначення митрополитом Київським когось з представників вищого московського духовенства. Григорій Карпов натомість вважав, що причиною охолодження стосунків стало те, що місцеблюститель, перебравшись на помешкання до Києва, зблизився з тамтешнім чорним духовенством, чим і спровокував невдоволення І. Брюховецького, котрий 18 жовтня 1663 р. відправив до Москви донос на свого вчорашнього союзника[286].

Однак Віталію Ейнгорну вдалося віднайти документ, який засвідчує, що вже 17 серпня 1663 р. гетьман під час розмови з воєводою стольником Кирилом Осиповичем Хлоповим висловив побажання, щоб Олексій Михайлович з метою «учинення [...] в цьому край міцності людям и містам, аби прислав до Києва з своих богомольців кого-небудь в метрополити», оскільки, згідно твердження гетьмана, «у цих краях духовний чин навчений [...] латинської грамоті і в них, латинських, є прозяб велика, скільки до церкви християнської не прилучаються, скільки до римського костьолу, а Мефодію єпископу митрополитом бути не можна; якщо він учиниться митрополитом, то буде в Малоросії неспокій»[287].

На думку Віталія Ейнгорна, звинувачуючи єпископа Мефодія в зрадливих намірах, Іван Брюховецький намагався кинути на нього тінь підозри в очах офіційної Москви, аби в такий спосіб позбутися того значного впливу, який мав місцеблюститель на вирішення світських справ[288].

Безперечно, з таким твердженням, зважаючи хоч би на методи ведення Іваном Брюховецьким боротьби за гетьманську булаву, важко не погодитися. Водночас, поза всяким сумнівом, є сенс й у міркуваннях Віктора Романовського, котрий стверджував, що єпископ Мефодій у даному випадку виступав не стільки як особистий опонент Івана Брюховецького в боротьбі за пальму першості на Лівобережжі та в стосунках з Москвою, скільки як представник (а на наш погляд — тогочасний безперечний лідер) певних політичних сил, опозиційно налаштованих щодо ідеї міцної гетьманської влади та визнання за козацькою старшиною ролі нової соціально-політичної еліти краю[289].

І на тлі таких аргументів важко прийняти погляд сучасної російської дослідниці Тетяни Яковлевої, котра відверто спрощено трактує зародження конфлікту цих двох, найбільш впливових на той час на Лівобережжі фігур, а саме — лише як прояв страху гетьмана в умовах наростання загрози війни з Річчю Посполитою: «Але ще важливішим є те, що перед лицем реальної військової загрози Брюховецький починає обвинувачувати в зраді навіть своїх найближчих соратників — а саме Мефодія (!)»[290].

Як побачимо далі з аналізу джерел, генезис та динаміка розвитку конфлікту була зовсім іншою, аніж про це говорить Яковлева, й військова загроза тут ні до чого.

Варто зауважити, що воєвода Хлопов, почувши з уст новообраного гетьмана інформацію, прямо таки, сенсаційного змісту, навіть не наважився її доповідати в Москву, де місцеблюститель користувався необмеженою довірою. Щоправда, це не звело справу компрометації єпископа Мефодія нанівець.

У другій половині вересня 1663 р. Іван Брюховецький відправляє до Москви генерального обозного Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі «зрадником» Якимом Сомком[291]. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з начальником Малоросійського приказу боярином П. М. Салтиковим поставити питання про призначення київським митрополитом московського церковного ієрарха[292].

Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпускати з «білокамінної» дітей нинішнього місцеблюстителя, оскільки він має намір одружити сина Луку на полячці, аби отримати багатий посаг (старший син єпископа Мефодія, Лука, перебував у Москві ще з 1659 р., а молодший — Костянтин переправлений батьком до «білокам'яної» на навчання влітку 1663 р.). Крім того, посли повинні були акцентувати увагу уряду Олексія Михайловича на користолюбстві єпископа Мефодія; привласнені ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві; намаганні вплинути на пом'якшенні вироку Якиму Сомкові та Василю Золотаренкові, від яких йому нібито було обіцяно щедру грошову винагороду[293].

Через Івана Цесарського та Василя Дворецького гетьман інформував московські офіційні кола й про те, що напередодні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи одружився на його доньці, а «за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом, а самому єпископу бути б київським митрополитом»[294].