Розділ «Глава Х. Антон-Скерцо»

18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Тиша між обстрілами й атаками — найбільш стрьомний час. Хочеться спати — і страшно, можна заснути й не прокинутися.

Олексій підійшов до бійця, який принишк у кутку на карематі й мішку та щось читав при світлі налобного ліхтарика, тримаючи на колінах стосик обпалених сторінок.

— Ось, знайомі букви шукаю, — боєць відірвався від читання, підвів голову, спробував пожартувати.

— Можна подивитися? — спитав Олексій.

— Будь ласка. Я саме збирався подрімати з годинку. Ліхтарик треба?

— Так, дякую. Потім віддам.

Олексій узяв ліхтарик, надів його на голову і сів поруч. По злітці знову забарабанили міни. Уже й не розбереш чиї. Степан викликав «арту» годину тому. Наче вони його чули. А він їх наче ні. Тут усі вже майже глухі. Давно. Та й зв’язок лайно. Так завжди на війні: зв’язок або лайно, або його нема. Ближчають розриви. А боєць згорнувся калачиком там, де сидів. І майже відразу захропів.

Олексій почав читати з першої розгорнутої сторінки. Він не знав, хто автор і як називалася книга.

«Глава чотирнадцята

ПРОМОКАШКА

Зараз нема промокашок. А в нас у школі були. Рожеві, жовті й голубі. Кому як пощастить.

Промокашка була необхідна, тому що писали справжніми чорнилами. І ніхто й уявити тоді не міг, що Промокашка — це насправді прізвисько одного зовсім не грізного бандита з «Чорної кішки» наприкінці сорокових. А вже потім від цього злодійського прізвиська пішла назва промокашки шкільної.

У першому й другому класі в нас навіть чорнильниці були й ручки, як олівці, тільки зі змінними перами.

Пера у мене зберігалися в коробці з-під сірників. Знімати й ставити перо — це було мистецтвом, на зразок намотування онуч у Суворівському училищі або ПТУ.

Щоденників у молодших класах не було. Тому зауваження та «двійки» вписували прямо в зошити.

Наприклад: «Поведінка — 2! Побив торбою [від змінного взуття] голову ради загону! Батькам терміново зайти до школи!» І підпис.

Учителька писала такими жирними червоними чорнилами. «Четвірки» й «п ’ятірки» в неї були дуже простенькі, рівненькі, скромні такі. А от «двійки» вона виводила з таким задоволенням, наче лебедів малювала.

А «кілки» в її виконанні (переважно з поведінки та російської мови) виходили величезні й розповзалися на півсторінки так, що неможливо було ні приховати цю «ганьбу», ні кудись від неї сховатися. Деякі герої й мученики виривали сторінки, за що їх безжально били ременем. Інші бритвочкою зшкрябували. Теж одержували на горіхи.