Розділ «Глава Х. Антон-Скерцо»

— Пощастило тобі, — спробував усміхнутися російський офіцер.

— Це точно. Що ще скажеш?

— Хлопці, вам іти треба. Завтра вам усім тут пи…да. Останній день. Ідіть сьогодні до ранку.

— Дякую. Ще що?

— Мені б дружині подзвонити. Попрощатися.

— Телефон у тебе де?

— На завдання не беремо. Там багато чого забито, сам знаєш.

— Знаєш, коли виймаєш, — сказав Бандер. Стояла мертва тиша. — Спробуємо з мого. Тільки тут сигнал х…й. Хіба що на злітці. Там тебе свої ж пристрелять. З СВД.

— У мене є вибір? — застогнав сепар. — Але мені туди не доповзти.

— Доведеться допомогти заради такої справи.

Бандер звелів бійцям принести єдиний дивом вцілілий багажний візочок. Принесли, виставили за вікно, поклали на нього сепара, задом у візочок.

— Ти чого, Степане, через цього козла ризикуватимеш людьми? Та він усіх нас мало на той свій не відправив, пі…рас! — тихо, але злісно висловив, схоже, загальну думку Салам.

— Ні, не буду, — голосно відповів Степан. — Сам піду.

Усі стояли мовчки, не рухаючись, аж поки Степан скомандував накидати димових шашок. Запалили, кинули вперед чотири. Степан обережно покотив сепара зліткою до краю другого рукава. Там вони зупинилися. Степан дістав мобільник. Дві палички. Піде. Сам ліг на бетон біля візочка.

— Сам набереш, чи мені набрати? — спитав він.

— Сам. Як набирати? Таганрог треба.

— Плюс сім, код міста й телефон. Давай швидше, поки не помітили. — Дим уже відносило вперед, до церкви. Бандер приготував іше пару шашок. Простягнув сепару телефон.

Той неслухняними пальцями набрав номер, підніс телефон до вуха.

— Ника, привет!

— Степочка, ну наконец-то! — відгукнулася Ніка. — Только младшего из садика привела. Какая у вас в Ростове погода? У нас серо и без снега.[61]