Розділ «Глава Х. Антон-Скерцо»

— У нас тоже. Как ребятки?[62]

— Все хорошо. Санька «пятерку» по чтению принес. Ходит гордый. Всем показывает! Что это за номер у тебя?[63]

— У товарища занял. Мой телефон сел.[64]

— У тебя все в порядке, Степа? Какой-то голос у тебя не такой. Степа! Ау![65]

Степан, як міг, стримував стогони, відвівши подалі слухавку.

— Никуль! Поцелуй их от меня! И маме позвони, скажи, что все у меня нормально. Ну, все, мне пора.[66]

— Я люблю тебя, Степочка, приезжай скорей![67]

— Я тебя тоже оченьлюблю[68], — сказав Степан, впустив слухавку й завмер…

Його тезка Степан підповз до візочка, підняв телефон, помацав шию росіянина, кивнув, штовхнув візочок далі по злітці й короткими перебіжками дістався своїх.

Вечірні новини на російському телебаченні знову починалися репортажем із Красного Каменя.

Кореспондент у касці, бронику і з мікрофоном стояв на фоні якихось руїн. Віддалік стояв візочок із мертвим тілом. Позаду нього асистент запалював димову шашку для героїчного й небезпечного background.

— Сьогодні розвідники ополченців виявили страшну знахідку на злітному полі Краснокам’янського аеропорту, — почав журналіст, зриваючись на крик, сповнений, згідно із задумом, тривоги й трагедії, коли асистент, нарешті, вибіг із задимленого кадру. — У цьому візочку — тіло одного з ополченців. На тілі сліди страшних тортур. Коли фашистські карателі, послані в Аеропорт київською хунтою, не змогли нічого добитися від полоненого героя, вони відрізали йому ногу бензопилою й залишили помирати на злітному полі у страшенних муках. Зараз я передаю мікрофон майору з позивним «Ламборгіні», командиру загону ополченців «Ботсвана».

— Ми не забудемо, не простимо звірств фашистських окупантів, — одразу заголосив Ламборгіні — миршавий чоловічок років тридцяти, колишній ростовський мийник машин у придорожньому шалмані, а нині, не хрін з гори, а цілий «майор збройних сил ККНР», — бризкаючи слиною й виблискуючи золотим зубом у викривленому ненавистю роті. Каска, на пару розмірів більша за його маленьку вузьку голову, затрусилася на ньому й мало не злетіла. — Фашизм не пройде! Но пасаран! Хто до нас із мечем прийде, той, як то кажуть, і загине.

З цими словами «майор» повернув мікрофон «журналісту».

Через три дні до Вероніки Холмогорової, бухгалтера таганрозького машинобудівного заводу, зателефонував зам. командира групи «Вимпел» ГРУ Генерального штаба Збройних Сил Російської Федерації і «з глибоким сумом» повідомив їй, що її чоловік, капітан Степан Олександрович Холмогоров, «трагічно загинув під час військових навчань у Ростовській області».