Розділ «Глава Х. Антон-Скерцо»

Листопадить снігопадом досхочу[59].

Вона слухала його й курила довгі смачні сигарети, закутавшись у плед, і, прищурюючи свої з дитинства короткозорі очі, милувалася ним. А він нею.

Ксюша була зі знатної дворянської родини, родовід якої тягся від XVI століття. Її прапрапрадідусь у XVIII столітті був губернатором Санкт-Петербурзької губернії, вихователем імператора Павла Першого. Прапрабабця Фаїна була улюбленою актрисою драматурга Островського, служила в Олександринському театрі й першою виконала роль Катерини в «Грозі». Їхній із дворянином і графом шлюб викликав справжній скандал у вищому світі. Їй довелося піти з театру, щоби не ганьбити свого чоловіка-офіцера.

Ксюшиного дідуся розстріляли у 1937-му, а бабуся відсиділа у сталінських таборах два терміни, практично один за іншим, загалом п’ятнадцять років, і повернулася. Ксюша, яка ніколи не хизувалася своїм походженням, любила Росію своїх предків і батьків і ненавиділа Росію Єльцина й Путіна, плебея-алкоголіка та плебея-злодія, як вона колись висловилася, вперше й востаннє в житті дозволивши собі зверхність.

Вона не заперечувала, коли їм довелося виїхати в Америку. Поплакала на рідних могилках на Ваганьковському кладовищі, неподалік дому, і виїхала з Олексієм у Техас, жодного разу про це не пошкодувавши. Вона була останньою з роду, представники якого в різний час залишили Росію. Уцілілі нащадки були розкидані по всьому світі — від Парижа, Цюріха й Берліна до Далласа й Сіднея.

Олексій ще раз вдивився в промокашку своєї пам’яті й побачив Ксюшу, яка спускалася разом із ним сходами пологового будинку. Він ніс сплячого Арсенія, а вона, геть бліда, у чудовому зеленому велюровому піджаку, несла розкішний букет білих троянд.

Яка вона була красива. Як він любив її того дня. Як він був їй вдячний. Як він любив її й зараз.

Пам’ять Олексія справді стала, як промокашка. Вона вибірково відтворювала зараз лише «п’ятірки» з минулого життя з Ксюшею, а «трійки», «двійки» і «кілки» — ні. А вони були, і йому стало по-справжньому нестерпно соромно за них тепер, коли вона пішла. Він, як міг, старався про них не згадувати, але їхні обриси знов і знову вилазили й відбивалися ядучо-червоним кольором, як вічні «незадовільно» на чарівній промокашці…

Після того як вона пішла, життя його тривало наче під наркозом. Під її наркозом. Ксюші більше не було. Ніка стала дружиною іншого чоловіка. Усе решта втратило смак, колір і сенс.

На війні, у цьому аеропорті, серед цих дивовижних кіборгів наркоз часом відходив, і він знову повертався до справжнього життя. Він був удома, серед своїх. Але чомусь здавалося, що все це просто задовгий останній день.

Він не боявся смерті. Він радше чекав її. З певним інтересом. А поки, як у його улюбленій «Баладі Рединґтонської в’язниці» Оскара Вайлда,

Він просто пив відкритим ротом

Примарне світло днів,

Холодне світло днів останніх

Він пив, мов мед п’янкий[60].

Олексій відклав аркуші невідомої, але такої знайомої, наче він сам її написав, книжки, вимкнув ліхтарик, охопив свої коліна і спробував заснути. Та замість сну нахлинули спогади.

…Згадалося раптом ураз так багато всього, що воно не вмістилося в цій короткій миті, і він не побачив цілісної картинки, лише вловив відгомони запахів, кольору, відлуння нетутешніх голосів, музику… Накотило… і відпустило. Ні, не зовсім. Музика тривала, стаючи дедалі яснішою та реальнішою.

Мінометний обстріл, хай би чиїм він був, схоже, остаточно закінчився, і тиша перетворилася на музику.

Це Антон із позивним «Скерцо» на другому пості — одразу за першим, найбільш стрьомним посадковим рукавом — грав на своїй японській бамбуковій флейті сякухаті (єдиному музичному інструменту в дзен-буддизмі).

Він завжди, навіть у бій, носив її із собою під розгрузкою в м’якому шкіряному чохлі. Тридцятишестирічний Антон — дуже колоритний і позитивний брокер із Києва, міцно збитий, з японською косичкою на потилиці, багато мандрував, захоплювався східною філософією. Грав не лише храмові пісні, але й сучасну музику.