Вони розсталися того трагічного дня 20 лютого так само швидко, як і зустрілися. Олексій до ранку знімав усе, що відбувалося на Майдані та в центрі Києва. Ніка й далі надавала допомогу пораненим в імпровізованому пункті «швидкої допомоги» на першому поверсі готелю «Україна». Морг за білою завісою поповнювався все новими й новими вбитими.
Стрілянина вщухла. Настало тривожне затишшя. Ні «Беркута», ні Внутрішніх військ, ані так званих тітушок — молодих спортивних людей у цивільному, які насправді були озброєними агентами спецслужб, — ні на Майдані, ні довкола нього вже не спостерігалося. Дим від палаючих покришок на барикадах Майдану, Інститутської та Грушевського й далі затуляв небо від міста, наближаючи кінець і без того короткого дня.
Олексій знав із досвіду й симптомів, що в нього зламане ребро. Він позичив у хлопця в козацькому костюмі ніж і виколупав із бронежилета снайперську кулю калібру 7,62 мм. Зняв жилет, розстібнув куртку, підняв руку, переконався, що великого крововиливу нема, знову вдягнувся й працював далі. Він розумів, що війна в Києві закінчилася. Снайпери мали завдання створити паніку, якою мусили скористатися силові структури для остаточної зачистки Майдану. Щось не склалося в їхньому плані, щось пішло не так. Нехай із цим розбираються експерти й політики. Головне, що вдалося уникнути бійні, до якої він із тривогою готувався, щойно пролунали перші постріли.
Олексій уже передав головні свої фотографії дня — побоїще на Європейській, розстріл на Інститутській і фото батька загиблого хлопця з пробитою блакитною каскою в руці. У Януковича після сьогоднішнього кровопролиття не було шансів залишитися при владі. Революція, так чи інакше, перемогла і, схоже, малою кров’ю. Він зрозумів, що ввечері цікавої зйомки більше не буде, і вирушив у свій уже майже рідний готель «Дніпро». Головний вхід досі був зачинений, а увійти й вийти можна було через бічні двері та через «Англійський бар».
У холі було темно, прохолодно й порожньо. У кутку біля бічного входу, мов нічого й не було, возсідав на своєму високому й широкому дерев’яному робочому троні місцевий чистильник взуття, величезний, лискучий, як його гуталін, афроукраїнець у лівреї. Для всіх він був Дядя Том — живий і, напевно, єдиний достогляд загниваючого готелю, відрижки безтурботного брежнєвського совка.
Дядя Том кумедно, з якимось незрозумілим акцентом говорив українською. Англійською він не говорив і не розумів її.
Дядя Том запропонував почистити Олексію його вічні тур-черевики L.L.Bean, які той незмінно взував на війну, незалежно від країни, ландшафту, погоди, температури й клімату. Щороку Олексій замовляв нову пару, ідентичну до попередньої. Здавалося, що останні двадцять років усі свої війни від знімав в одних і тих самих черевиках. Олексій погодився, але радше, аби зробити Дяді Тому приємне. І водночас перевести подих і зібратися з думками.
День видався напружено-кривавим. Але думки Олексія не хотіли затримуватися на людських трагедіях, свідком яких він був за родом служби. Думки повертали його в одну й ту саму точку, де він лежав на холодному й брудному асфальті, прикривши своїм тілом Ніку, і дивився в її очі.
Він і раніше зазирав у її устричного кольору очі, але зараз усе було інакше. Вона не здивувалася, коли він збив її з ніг і врятував від кулі снайпера, що могла стати для неї фатальною й тепер затихла в кишені його брюк. Він знов і знову згадував, як Ніка невідривно дивилася на нього, як назвала його вперше за час їхнього знайомства на «ти», як притягла його до себе, аж їхні щоки торкнулися, і тепло її шкіри наче обпекло його. Він був готовий лежати так вічно.
Раптом Олексій із подивом, змішаним із соромом, усвідомив, що шалено хоче її як жінку. Що все інше — усе його попереднє життя, його кохана й любляча дружина, його родина, його робота, полум’я барикад, кров і смерть навколо — раптом на мить припинило існувати, і ця мить ніяк не скінчалася.
Дядя Том розповідав якийсь, мабуть, смішний український анекдот про москалів, які полетіли в космос, «усі». Олексій слухав його впіввуха. Він наче піднісся, став невагомим, ширяючи в сутінках безлюдного готельного холу над троном Дяді Тома, поки той ретельно чистив черевики, шо злетіли з ніг. Нарешті нескінченна мить закінчилася так само швидко, як завершується все нескінченне — перший ковток холодного пива в спеку, безхмарне сільське дитинство, перше побачення, перший поцілунок, перша любов, перше й останнє життя.
Олексій спустився з-під повитої павутинням стелі на підлогу, щедро розрахувався з персонажем Гаррієт Бічер Стоу, який вдячно йому кивав великою чорною головою. Піднявся пошарпаним ліфтом, що брязкав, рипів і смикався, на свій одинадцятий VIР-поверх — один із двох поверхів у всьому готелі, де досі було опалення, тепла вода і — о диво дивнеє! — Wi-Fi. Він таки справді був швидкий. Не обдурили. Особливо якщо пощастить або якщо вийти з номера й сісти на підлогу спиною до стіни поряд із дверима ліфта.
Олексію пощастило. Він відправив Ксюші лист по імейлу, в якому діловито повідомив, що все SNAFU, що в американському військовому сленгу часів В’єтнаму означало — Situation Normal: All Fucked Up[58]. Написав, що кохає її, скучає й скоро приїде. Потім надіслав у свою фоторедакцію кілька додаткових back-up знімків і лише після цього зрозумів, що нічого не їв цілий день. Відчинив міні-бар і одним ковтком осушив двохсотграмову пляшечку віскі Jameson. У холодильнику не було морозильника і, відповідно, льоду, але віскі й так був холодний настільки, що моментально зігрів і розслабив його ниюче утомлене тіло.
Опівночі зателефонувала Ніка й подякувала за те, що він урятував їй життя:
— Я розповіла про все Степану. Ось він тут, поруч. Він теж дякує вам. Ви справжній герой.
Краще б вона не дзвонила. Він цілком міг обійтися «без коваля».
Кожен наступний день тижня наближав його до неминучого від’їзду. Злодій Янукович утік, як і всі його клеврети різного ступеню кривавості й однакового ступеню корумпованості. Його кишеньковий парламент теж майже весь був у бігах. Вогнища згасли, барикади розбирали. Радощів особливих не було. Ніхто навіть із найнайбільших ідеалістів-революціонерів не очікував такого оптимістичного розвитку подій. Влада просто впала їм до рук, і вони, схоже, до пуття не знали, що з нею робити.
Так у суєті гаснучої перемоги революції минав тиждень, і десь у його середині Олексій зрозумів, що час повертатися. Зателефонував у редакцію, отримав «добро» й узяв квиток до Далласа через Франкфурт на 27 лютого. Він більше не терзав себе звинуваченнями у гріхах, яких не скоював і вже, схоже, не скоїть. Бог уберіг, як то кажуть.
Уранці Олексій купив якісь сувеніри для всієї сім’ї, копчене сало й ароматну ковбасу на Бессарабському ринку, горілку в сусідньому магазині. Повернувся в готель і вже не виходив із номера. Спакував валізу, улігся на ліжко в одязі й просто лежав, дивлячись у стелю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава ІХ. Дніпро“ на сторінці 1. Приємного читання.