«А що, як із редакції зателефонують? — подумав він. — Ні, так не можна».
Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.
«Отже, не судилося», — остаточно вирішив він, і раптом його осяяло: він же може в Київ на міський телефон подзвонити. Який він і справді тупий безпорадний ідіот!
Він знову набрав чергову, вибачився й спитав, як подзвонити на міський телефон із номера.
— Ми дуже перепрошуємо, але після пожежі в сусідньому будинку, пам’ятаєте, на початку тижня, через вогонь на барикаді, у нас нема міської лінії, — проворкувала чергова. — Лише внутрішня.
— Спасибі, — Олексій кинув слухавку.
Міський телефон раптом ожив і сам подзвонив.
— Якщо вам дуже треба зателефонувати кудись у Києві, ви можете скористатися моїм мобільним, — запропонувала добра чергова.
— Дякую, — відповів Олексій. — Я зараз до вас зійду.
Він кинувся до дверей, відчинив їх і зупинився у просвіті.
Він зрозумів, що не зможе подзвонити їй нізвідки крім свого мобільника. Її номер був забитий у його телефоні. І хоч як старався, він не міг його згадати. Вийшов на балкон, відчув, що голодний і не проти випити. Зібрався був викликати Room Service аж раптом у двері постукали.
Серце вистрибнуло з його рота й повисло на тоненькій ниточці-артерії, яка досі зв’язувала його із життям.
— Так, опануй себе, — промовив він тихо, але твердо. — Як тобі не соромно! Скільки тобі років? Дорахуй хоч до десяти.
На «два» він відчинив двері. За дверима стояла вона. Чергова. Із зарядкою в руці.
— Ось, ми в ресторані в кухаря взяли, — усміхнено сказала вона. — Підійде?
— Звісно! — Олексій не дивлячись вихопив зарядку з її рук і тріснув дверима перед її носом. Потім раптом знову відчинив їх і гукнув навздогін послужливій, симпатичній і фігуристій черговій: — Дякую!
Та вже від дверей ліфта розвернулася на високих підборах, усміхнулася всіма своїми білосніжними зубами й гукнула у відповідь:
— Нема за що! Щось іще?
— Ні, спасибі, усе гаразд.
Олексій зачинив двері, сів на постіль, поставив телефон на зарядку й став чекати. Чекає й чекає. Хвилину, дві, три. Потім не витримав, увімкнув телефон і набрав її номер. Він чекав хвилин п’ять, поки вона візьме слухавку. Вона не взяла. Замість неї відповів металевий голос: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава ІХ. Дніпро“ на сторінці 3. Приємного читання.