Розділ «Запорожці»

Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани він був потомок славних Запорожців і мав увесь хист, усю вдачу запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий, гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло їх. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице.

Лоцманський отаман дуже любив Карпа і настановив його дядьком, не зважаючи на його дуже молоді літа. Отаман вірив йому, як самому собі.

Ото раз приплив до порогів великий байдак якогось багатого купця.

— Дай мені, отамане, лоцмана, та найпевнішого, найлучшого! — каже багатий купець до атамана.

— Нема в мене певнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду, — відказав отаман.

Вимірили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана і вилетів орлом на байдак. Всі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна і помолились Богу. Ніхто не знав запевне, чи вернеться живий до дому!

— »Щасти ж Боже!« — промовив отаман до Карпа. — Як щасливо вернешся до дому, то дам я тобі велику, велику плату, що маю найлюбішого, наймилішого. Памятай! Моє слово певне, — промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.

— Гребімо! — крикнув він на гребців, ще й рукою махнув.

Гребці запустили весла в воду. Байдак знявся з місця і полетів як птиця. Коло стерна стояв, як той явір високий, Карпо Летючий. Серед Дніпра, в прозорому повітрі малювалося його молоде лице, біла сорочка, червоний, широкий пояс. Він гордо поглядав на Дніпро, а очима все бачив Олесині очі, її біле личко.

Погода була тиха та ясна. На дворі був ранній, теплий ранок. За Дніпром починало синіти небо червоною смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь, далеко в низу, вже стогнав, неначе під землею, перший поріг — Кодацький.

— Шамни разом, друзі! — крикнув Карпо.

І гребці шамнули, а байдак полетів, неначе на крилах.

На гладенькій, як дзеркало воді, почали скакати неначе білі крілики, і булькотячи, знов ховались у воду. Поріг був недалечко.

— Шабаш! — крикнув Летючий, і всі гребці підняли весла. — До стерна! — командував він, і всі кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на проход.

Зашуміла вода й заревла. Кодацький поріг появився ввесь від берега до берега, ввесь білий, вкритий піною та бризками. Байдак загув і полетів з лави на лаву, рівно як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода обризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всі перехрестились.

Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява і бризки тільки прохолоджували йому лице.

Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід чи Ненаситець. Погода на Карпове щастя була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим блеском білі пороги й чорні Карпові кучері. Дід усе ревів та стогнав все дужче та дужче, неначе — десь ревла череда волів, — десь стріляли з гармат, або дзвонили в великі дзвони. Від берега до берега на Дніпрі появився білий гребінь неначе біла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванацять Дідових лав, страшних, сердитих, біснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях. Байдак уже був направлений стерном якраз на хід і летів як стріла.

Коли це де не взялась вітрова полоса. Вітер дмухнув трохи з боку. Коло самісінького порога вода вкрилась чорними воронами. Вітер ухопив судно і зніс трошки на бік… В душі в Карпа похололо… Він сам кинувся до стерна, кричав на гребців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не помогло. Велика сила вхопила байдак і знесла на бік. Байдак полетів з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, що впрочім не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло й знов полетіло як стріла, та все звертало в бік. Ще нижче його вхопив страшний камінь й обкрутив кругом себе… Байдак застугонів, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, й переломилось на троє. Тепер усе пропало, усе згинуло!