Розділ «Запорожці»

Вже настав вечір. На стіні зачервоніло проміння сонця, як жар у печі. В хату ввійшла бабина невістка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повісила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печі і почала варити убогу вечерю. Невістка була бідно вбрана, в старій одежі, в товстій сорочці. З поля прибігло пятеро овечат та четверо поросят.

— Чи вже у вас і корови нема? — спитала Маруся, поглядаючи крізь віконце на бідний двір, на драну повітку.

— Де вже нам ту корову держати! — промовила невістка і пішла заганяти вівці.

***

Маруся вийшла з хати слідком за молодицею, подивилась на обідрану повіточку, на убогу оселю, потім пішла в садочок і довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слідком за нею і не зводив з неї очей. Маруся пішла в садочок, походила по садочку і почала плакати… Потім стала коло криниці, ще раз глянула на убогу хату, на вишні, ще раз глянула на сине, глибоке небо, все залите останнім червоним промінням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останній червоний промінь зачепився на хмарці і розтопив її на червоне золото. Маруся глянула на ту хмарку, зітхнула важко і, знову стала калиною. Знову на тій калині зачервоніли зверху спілі ягоди; кущ навкруги зацвів білими квітками. Настала чудова зоряна ніч, і калина вмилася росою… роса закапала в криницю… то були Марусині сльози. З криниці так і піднялася вода, полилася через край по траві, потекла річечкою аж до синього Дніпра. Карпо все те бачив і не здивувався після того дива, що він недавно бачив. А досвіта вся сімя Музиченків вийшла в садок дивуватись, де то за ніч виросла й зацвила калина і сповнила росою з листя всю криницю водою… затопила невеличкою річкою балку.

А гетьман і запорожці все стояли під золотим хрестом, молились Богу, та все поглядали на те місце, де стояла калина. І в той саме час, як Маруся стала калиною в Музичиному садочку, в той час запоріжців побачили, що коло хреста знову зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квітки. А під калиною знову заблищала криничка, ще й вода бовталась в криничці, неначе хтось от-от тільки що набрав з неї води. І в той час знову заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша. Той голос ніби голосив над домовиною рідної матери, і разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою. А на золотому хресті, на терновому вінку ще гірше зачервоніла свіжа кров, закапала й облила золотий хрест аж до самого долу. І з тої крови виріс виноград, обвився кругом хреста, зазеленів листом, зачервонів ягодами.

Карпо Летючий діждався ночі і в глуху північ прийшов у своє село розпитати, що там діялось з того часу, як він розбив байдака. Він нищечком розбудив свого одного вірного товариша, і той розказав йому, що вже Карпову батьківську хату спродали; спродали все, що було в хаті, і віддали купцеві за розбитий байдак, а начальство присудило дати Карпові двісті різок на скелі коло самого Ненаситця, якби тільки він повернувся до дому. Олеся, його кохана Олеся, вже давно повінчалась з другим лоцманом.

Карпо заплакав, стоячи коло рідної оселі, і тієї ж ночі на віки помандрував за границю, аж за синій Дунай. І не було про його ні чутки, ні вісточки. Усі так і подумали, що він утопився, або розбився об скелі на Ненаситцеві 1872 року.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!