Розділ «Запорожці»

Карпо і гребці зняли руки до Бога.

Вода вхопила байдак як легеньку трісочку, крутила його на всі боки, понесла й кинула на лаву. Судно заревло перед смертю, затріщало дуже страшно, аж перемогло великий клекіт Ненаситця і впало на гостру скелю. Каміння відбило йому ввесь ніс. Колодки полетіли в низ і розбились на маленькі поліна. Частина судна зачепилась на скелі. Люди, як птиці, держались за линви.

Пекло не було таке страшне як Ненаситець. З верху ревла вода, в низу кипіла хвиля. Цілі гори білої, ревучої, піни бились об каміння, скакали вгору, закручувались гребіннями і знову падали назад на каміння. Від берега до берега лютувала біла водяна буря, крутились вихри, вертілись чорториї, неначе все те викидав підземний вогонь або заховані на дні вітри.

— Пропала на віки моя честь! Втеряв я на віки мою Олесю! Честе моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я вернуся живим додому? — говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.

В низу від порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже поплили спасати живих людей і крам. Один був уже наблизився до скелі, де висів байдак, вже лоцмани кидали линву гребцям, щоб пристати з боку до тієї скелі й забрати хоч людей.

— Пропав я на віки, Олесю! Нащо мені жити на світі! — крикнув Карпо і скачив в білу кипучу хвилю.

Карпо тільки й памятав що вода клекотіла, крутила ним, кидала його то в гору, то в низ, як вода в печі кидає зерном в казані. Вже вода залила йому вуха, рот. Карпо вже ждав, що вода от-от ударить ним об скелю і розміжчить його, як пелюсточку. Коли це він почув, що нараз так і полетів у низ, в якусь безодню і стратив память.

От прокидається Карпо і дивиться, аж він лежить на сухому. Полапав він рукою кругом себе й налапав мягкий мох, а під мохом твердий камінь. Відкриває він очі, — і бачить світ.

— Боже мій, де це я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи це мені сон сниться? — подумав Карпо і глянув у гору.

Високо над ним висіла водяна стеля. Він почав придивлятись і побачив, що там у горі лилася вода, текла, пінилась, і навіть шуміла, а через скляну стелю синіло небо, а серед неба світило ясне сонце. Біла піна купами летіла і часом заслоняла сонце, наче хмара; а через піну, через хвилі мінилось сонце: то синіло, то червоніло, то жовтіло, то знову блищало мов золото.

Глянув Карпо кругом себе і побачив, що він лежить на скелі. Оглянувся він на всі боки, і знов йому здалося, що все те був сон: і той байдак і ця біда на порогах, і ця отаманська обіцянка… Він побачив, що під водою стояла, як стіна, рівна скеля від одного Дніпрового берега до другого: це була одна лава Ненаситецького порога; а там далі нижче, знову стояла друга рівна скеля, така сама як і перша. Камяні стіни були вищі від високої дзвіниці, а поверх їх лився цілий Дніпро і постелився над ними водяною стелею.

Дивиться Карпо в низ, — а між тими стінами росте пишний сад, про який тільки в казках розказують. Там розстелялись зеленою скатертю луки з такою травою, як і на землі; там були розкидані невеличкі, але гарні пригорки, велике каміння, — то гостре як дзвіниці, то рівне й високе, наче стовпи. І все місце було гарне, як рай: зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. Карпо бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі рож і васильків. З верху, зпід водяної стелі понавішувалось на скелі латаття з широким листом, з білими та жовтими квітками, висіло купами дрібне як пух зелене підводне зілля… Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий і разом ясний. Краса того місця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку і до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитись то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю від синього неба, а часом блискучу як цвіт веселки.

Придивляється Карпо в низ, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних та синіх квіток. Придивляється він лучче, — аж ті квітки ворушаться: то були люди. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На їх були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами на відкид.

— А чого ти, хлопче, заліз туди, куди тобі не годилось би лізти? — спитали вони в Карпа. — Хтож ти такий? Що ти за людина?

— Я… — почав Карпо тай не доказав, бо забувся, як його звали.

— Злази до нас!

— Нема кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! — крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

— Скакай, не бійся! — крикнули ці люди до Карпа.

Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ці люди піддержали його за руки й постановили на траву.

Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувався, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.