Розділ «Запорожці»

Маруся замовкла і втерла очі рукавом.

Вже сонце стало на вечірньому прузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.

— Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі „спасибіг” скажу.

От ідуть вони та йдуть, і вже далеко відійшли від берега. Степ почав розстелятись далеко-далеко і зеленів, скільки засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.

— Степи мої, степи мої! Ви й досі такі гарні та зелені, як колись були! — промовила Маруся.

От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голєндерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни еспанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі, або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.

— Чий це скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? — спитала Маруся.

— Панський! — обізвався обідраний як старець пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка — коровки погані, кудлаті; бички миршаві, низенькі; свині дрібні.

— А це чия черідка? — спитала Маруся.

— Людська! — обізвався босий, обідраний хлопець.

— А чи далеко ще до хутора Чаплів?

— Та тут нема хутора Чаплів, а є здорове село Чаплі! — відказав чабан.

— А чи живе ще в тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.

— На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.

Здивувалася Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла як море; їй кінця не було видко. На полі жали женці.

„Де це взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!” — подумала Маруся і спитала:

— А чия це пшениця? Чи не Музичина часом, або може гетьманська?

— Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях оце приїхав у степи та взяв посесію в нашого таки пана.

— А де ж той вражий пан узявся тут, у Чаплях? — спитала Маруся.