Розділ «Запорожці»

Карпо глянув у низ, і голова в його запаморочилась. Ненаситець ревів, стогнав, кидав угору білу хвилю. Бризки й піна кидались і сипались на всі боки. Ще вище піднявся орел — і стало видко всі пороги від першого до останнього. Дніпро здавався якимсь звірем, у котрого грива й шерсть крутились білими вихрами.

— Нащо ти, орле, так високо піднімаєшся? — спитав Летючий.

— Бо я запорожець і люблю простір. А де більше волі, більше простору, як не тут у небі, під хмарами? — промовив орел і ще дужче махнув крилами. Крила вже черкались об хмари. Ввесь Дніпро вже здавався синьою стрічкою, а вся земля зеленіла як зелена хустка. Вже було видко, де Дніпро вливався лиманом у Чорне море. А городи біліли, неначе грядочки білих квіток. Орел глянув очима просто на сонце, а потім униз і промовив:

— Чи бачите, що діється на Україні?

— Не бачимо, — обізвались Карпо й Маруся, — бо ріки вже здаються ніби шнурочки, а зелена Україна туманом укрилась.

— Доторкніться руками до хмари і протріть собі очі, — промовив орел, — і вони обоє так і зробили.

— Чи бачите теперечки, що від самого Дніпра аж по Сян, аж до Перемишля і Ярослава й Токая на зеленому полі скрізь вються жовті гадюки, пашать полумям і повсисались в українську землю?

— Бачимо!

— Ото ж давні наші пани, таки нашого роду, що повернулись на польських панів з наших таки панів та козаків, і поставали ворожими для України, і відцурались від нас з усім. Нещасний народ, нещасна Україна!.. А чи бачите, як скрізь неначе великими клубками щось вється по степах, по горах, та долинах, як черви?

— Бачимо!

— Ото ж жиди, що висисають з нашої України останній сок! Та й багато ж їх! А чи бачите ви, як на зеленому полі плазують сірі комашки?

— Бачимо! — обізвалась Маруся: — То мабуть козаки муштруються. Чи не збіраються на ляха або на турка?

— Ні, дочко! — То московське військо муштрується. Між тим військом уже нема ні однісінького козака, — промовив орел та й крила опустив. Він так швидко падав у низ, що в Марусі й Карпа дух захопило.

Знову пишно заблищав Дніпро між берегами; зазеленіли українські степи, ліси, поля; знову забіліли великі городи й села. Але в тих городах і селах було тихо-тихо, як у порожнечі небесного простору. Ніде й не ворушилась жива душа, наче всі люди вимерли від страшної пошести. А жовті гадюки та черви все крутились, все вились, а військо все муштрувалось як сіра комашня, розсипавшись на зеленому полі.

— Скажи мені, орле, бо ти все знаєш, де ж ділися люди на Україні? Чи їх татари полонили, чи їх турки вирізали? — спитала Маруся.

— Ні! Їх і татари не полонили, і турки не вирізали: вони зачаровані так само як і наша Січ. То бач схопилося таке страшне повітря і навіяло страшний сон на Україну, і люди разом так і поснули, тай будуть спати, поки знову не повіє теплий вітер з теплого краю, поки він не принесе з хмарами цілющої та живущої води, і покропить нею землю і людей.

— Боже мій! Чи знайду я живу свою матінку?! — тихо промовила Маруся.

Орел почав спускатись на правому березі Дніпра, проти того острова, де колись була Січ. Він глянув на той острів, де й сліду козацького не зісталось, де козацькі могили заросли буряном та огородиною, де на гетьманських могилах кольоністи німці насадили картоплі. Де колись на майдані роєм гули на раді Запорожці, там тепер паслася німецька череда… Орел гірко заридав, тихенько зсадив на беріг Карпа та Марусю, а сам знявся, і впав у білу кипучу піну Ненаситецького порога.

Довго сиділи Карпо й Маруся над Дніпром і відпочивали. Перед ними була чудова картина Дніпра, облитого сонцем. По обидва боки Дніпра стояли високі, сірі скелі. На воді скрізь були розкидані зелені острівці, оброслі високим очеретом та лозою. Між островами і на островах сторчало каміння, зеленіли верби. А пороги все ревли та гули, наводили думи на душу. Маруся довго дивилась на Дніпро, а потім почала говорити:

— Чи бачиш ти, козаче, отой камінь, що висунувся з берега далеко в воду? Я раз стояла на тім камені і брала воду, а гетьман їхав дубом. Кругом його сиділи запорозькі козаки і гребли веслами, а гетьман стояв, та все дивився на мене. Я й собі задивилась на його, а відерце моє й поплило за водою. Гетьман побачив те і засміявся до мене. Який же гарний був гетьман! Які в його очі, які брови, які вуси! Серце моє так і пристало до його очей! Вернулась я до дому з одним відром. Мене мати лаяла за відерце, а я й не чула того, та все думала про гетьманські очі. Часто я з того часу виходила сюди і все дивилась, чи не вийде гетьман на беріг гуляти на отім острові. Коли раз увечорі дивлюсь я, ходить мій гетьман по березі, згорнувши руки. Я дивлюсь на його звідсіль, а він на мене звідтіль. Мене так і потягло до його, як от проміння сонця тягне росу з квіток. На березі стояв човник. Я сіла в човник, вхопила в руки весельце і полетіла човником до його. І сама я не зчулася, як я вийшла на козацький беріг, як побігла до гетьмана, як упала перед ним на коліна й обняла його. Я подивилась йому прямо в чорні очі, почула на свойому лиці його горячий дух, почула, що він нагнувся до мене і поцілував мене. І мені здалося, що я умліваю, що я вміраю, вміраю і не можу вмерти. Я почула, що моє серце ніби заспівало якусь чудову пісню, і співало, співало без кінця… Я ніби засипала і співала, і через той сон все бачила чудові чорні очі, і страшні, і гарні; все чула гарячий дух на свойому лиці, а моє серце все співало безконечну пісню про щастя, про кохання. Якби я хотіла, щоб на віки протягся той пишний сон, щоб до віку співала моя душа для мого милого пісню про кохання. І я забула батька й матір, забула ці степи, свій хутір і свої квітки, забула про Дніпро, про небо й сонце. Нащо вони мене збудили і відняли від мене той чудовий сон?