Розділ «Запорожці»

— Оце наш січовий курінь! Ми побачимо ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, — промовив один Запорожець.

— До гетьмана! До гетьмана! — закричали деякі Запорожці, і слідком за Летючим і за його двома проводирями посипались всі козаки.

От вони йдуть та йдуть, і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. В тім крузі, під самою високою камяною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На дереві висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі китиці ягід скрізь по камінню. Те місце було зовсім відгороджене; тиша була там аж мертва.

В тому саду скрізь попід деревом стояли камяні лавки, а на лавках сиділи старі Запорожці. Їх бороди біліли як сніг, а вуси у всіх були чорні. Старі Запорожці відпочивали. На їх старих, поважних лицях спочивали думи. Всі вони сиділи, позгортувавши руки, і посхилявши в низ важкі голови. Карпо глянув на їх і йому здалося, що вони повироблювані з каміння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тоді встали, як наблизився перший курінь і закричав: До гетьмана! До гетьмана!

Тільки що Карпо минув високу камяну огорожу, він побачив уже другий сад, весь зелений, весь засаджений квітками, а з того саду лився чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом як грім, то підіймався в гору і дзвенів як голосний дзвін, а під той голос стиха, грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старинню думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла на Україні.

— До гетьмана! До гетьмана! — стиха промовили старі Запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Всі козаки знялися з місця і рушили до гетьмана.

От, минув Карпо і той сад, і всі вони увійшли в зелений гай. Той гай був такий гарний, як у нас буває він гарний весною. Дерево зеленіло як серед дня під ясним, південним сонцем. Надзвичайна ясність пронизувала кожний листочок наскрізь: все дерево з листям було ніби вироблене з зеленого тонкого скла. Здавалось, ніби світ бризкав з середини кожної гільки, з кожного зеленого листка, з кожної квітки й травини. Карпо мусів прикрити очі рукою… В гаю щебетали соловейки, кували зозулі, туркотали горлиці, щебетало всяке птацтво. Між деревом скрізь цвіла рожа, великими кущами цвіли гвоздики, чорнобривці, півонія; зеленіли між купами квіток рута, мята, любисток. Все те було освічене весняним сонцем, бо ніде під під деревом не було тіні. Весь гай з квітками й птицями блищав і світився наскрізь, неначе був витканий з одного сяйва і з самих квіток та птиць.

Серед того гаю було зелене поле. Там сиділи на камені три кобзарі і грали козакам до танців, а кругом їх на зеленій траві танцювали молоді, хисткі як очерет, козаки. Червоні верхи на шапках, червоні рукави миготіли на зеленому полі, ніби то літали огні, ніби раз-по-раз блискала блискавка. Високі, тонкі козаки, з тонким станом так переплітались між собою, як от переплітається тонкий очерет, коли ним колише вітер. Карпо бачив, що козаки танцювали, неначе птиці літали, бо не згинали навіть вершечків трави під золотими підківками й такими ж закаблуками. Танок був такий жвавий, такий веселий, що в Карпа аж жижки стали кругом, довго дивились, поки не заговорили: — Час до гетьмана! до гетьмана!

От, пішли вони далі і прийшли до якоїсь невеличкої річечки. Карпо там примітив, що через камяну стіну в одному місці прорвалась вода і потекла річечкою, бистрою як птиця. Вона падала з каміння на камінь, шуміла й кипіла, неначе відскакувала від розпеченого каміння. Через воду був міст; то лежав великий та широкий, плесковатий камінь. За річкою далеко, далеко, аж під самим берегом Дніпра росла велика діброва. Дерево було таке високе, що трохи не доставало верхами аж до води. Густе й темнозелене гілля висіло з верху, як найгустіші хмари. Дерево стояло темною, рівною стіною. Над тією дібровою стояла ніби дуже ясна, місячна ніч або ясний вечір. На зеленому полі, скрізь попід дібровою, було видко могили. Над кожною могилою стояв у головах низенький, білий, камяний хрест, а в ногах ріс дуб. Перед кожним хрестом палав великий ставник, а в кожному дубі був застромлений козацький меч. В тій стороні було так тихо, що ставники горіли як у церкві. Йдучи проз те місце, Запорожці почали хреститись і молитись, поздіймавши шапки.

— Що то таке за річкою? — спитав Карпо в одного козака.

— Це наше кладовище — відказав козак.

Карпа повели далі просто до камяної стіни. Дивиться він, аж в тій стіні прорубані ніби ворота, та так високі як церква! Коло тих воріт по обидва боки стояли на сторожі два старі Запорожці з великими мечами. У їх сиві бороди були аж до пояса.

— До гетьмана! До гетьмана! — загули позаду козаки і, обидва діди спустили підняті мечі до долу, поставили його в ті ворота. За ними так і посипались всі козаки.

Ввійшовши в ті ворота, Карпо вгледів ще більше диво: там між двома високими стінами була друга гетьманська половина тієї Січі. Глянув Карпо на стелю, а там так само лився і шумів Дніпро. Сонце так чудово грало проміннями в тій стелі, як у чистому кришталеві. Карпові здалося, що в тій водяній стелі одна дошка з щирого золота, а друга з срібла, третя червона як жар, а там далі жовта, зелена, синя. Ті дошки ніби ворушились, змінялись, неначе чиясь рука перегортувала їх навмисне. То це вони всі щезали: і пишне сонце і синє небо було видко через воду, як на землі; було видко, як птиці літали в небі, як риба плила стрілою або грала проти сонця цілими табунами.

Карпа повели через сад між двома рядами високого дерева, на котрому срібний лист був перемішаний з золотими яблуками та грушами, з коралевими вишнями та черешнями, з китицями винограду з дорогого каміння. Весь сад блищав як сонце. З дерева на дерево перелітали райські птиці, неначе хто перекидав пучки огню або блискавки. А там, за садом стояв простий зелений дуб, а під дубом на камені сидів гетьман. Він був такий великий як Палій. Здається, не було коня на світі, щоб здержав його на собі! На гетьманові була висока шапка, а з шапки на бік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом і обутий в червоні чоботи, з золотими підківками. Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман держав в другій руці булаву з щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало як проміння. Вся булава так світилась, неначе гетьман держав у руці сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його думки вилітали соловейками, сідали на дубові та співали. Побачивши козаків, він грізно кинув очима, і з того погляду знявся орел тай полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. До долу з очей посипались іскри і розтопили землю.

Не здіймаючи шапок, два діди стали перед гетьманом і постановили перед себе Летючого. Їх роєм обступили козаки.

Гетьман устав і випрямився на цілий зріст.

— Яке діло маєте, шановне товариство? — спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним задріжала.

— Хібаж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.

Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на його, і дві сльози впало з його очей на землю. На тім місці вже лежали дві рожі.