Розділ «Запорожці»

— А чи ми знаємо, де він тут узявся, — відказали женці.

І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани, кавуняче й диняче бадилля так і вкрило степ огудинням, скільки можна було окинути оком.

— Чиї це такі здорові баштани? — спитала дівчина баштанника.

— Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, — відказав дід баштанник.

— А оті жита, чиї вони?

— Панські!

— А отой овес, неначе золото? Але вівси, вівси!… неначе море! Чиї то вівси? — спитала дівчина.

— Якогось ляшка чи недоляшка, перевертня таки з наших, ще й недавнього перевертня, бо він по ляхівськи гаразд і говорити не вміє.

— А де ж людське? Де ж козаче?

— Отам трошки людського ік селу! — гукнув дід з куріня.

Маруся стала смутна, смутна! В неї знову зявилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике, превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.

— От і Чаплі! — промовив Карпо.

— Чи вже ж оце Чаплі? — крикнула Маруся і в долоні плеснула. — Чия ж ото фабрика?

— Ляхівська, — відказав Карпо.

— А той млин нижче ставу?

— Жидівський.

— А отой другий млин, по другому боці?

— То панський, але добре не памятаю.