Розділ «Запорожці»

— Чи ти хлопче, з України? Якже ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог і народ?

— Я розбив байдака на порогах і не знаю й сам, як я сюди зайшов.

— Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється на Україні?

— Нічого, — відказав Летючий.

— Чи памятають на Україні про гетьмана й козаків? чи згадують?

— Трохи памятаємо. Старі люди дещо росказують.

— Чи не говорили вам про нас попи, або ченці, або вчені люди?

— Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чули дещо від кобзарів.

— Якже там на світі живуть люди? Чи лучче їм, чи гірше? Чи й досі терплять від ляхів? Чи досі там у вас є татари, азіяти, жиди?

— Є й жиди, й ляхи, й дикуни. Тільки про татар нічого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.

— Чи вжеж вам ніхто нічого не росказував?

— Ніхто, ясновельможний гетьмане.

Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каменя так і бризнули левкої та фіялки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві.

— Ходімо ж, козаки, до церкви та поспитаємо в Бога, що діяти нам, та помолимось Богу за Україну.

— До церкви! До церкви! — загули навкруги козаки.

Гетьман відвязав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю як у віск, а зпід меча задзюрчала кров.

Гетьман тихою ходою виступив у перед і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий від усіх Запорожців: високий як Палій, гарний як Мазепа, сміливий як Богдан Хмельницький. Його лице блищало як раннє сонце. Слідком за гетьманом два сиві Запорожці повели Карпа, а за ними роєм посипалась уся громада. Скільки можно було скинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Все військо йшло широким, зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. В тих садах росло дерево з золотим та срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, і оце на одному були спілі овочі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло у білому цвіту.

Гетьман повернув за високу скелю, де була церква. За тією скелею Карпо вглядів нове диво. З високої камяної стіни, з двох розколин лилися водоспади і спадали найдрібнішою білою росою в дві річечки. Ті річечки стікалися до купи, а між ними був високий острівець. На тім острові понад річками, скрізь попід камяною стіною росли вишневі сади і стояли в цвіту, як у нас буває весною. Весь той куток білів вишневим квітом. Карпо бачив тільки на острівці камінь, а на камені стояв високий хрест з чистого золота, весь гладенький з низу до верху. На самому перехресті висів терновий вінок, а на колючках того вінка блищала свіжа кров. Хрест блищав навкруги як сонце, а від тої сяйви над хрестом на камяній стіні стояли аж три веселки дуже, дуже ясні. Карпо більш нічого не бачив, тільки білі як пух сади, а над садами золотий блискучий хрест і три веселки.

— Це наша церква! — промовили діди до Карпа, показуючи на хрест. — Тільки отой хрест ми взяли з собою з Запоріжжя, бо ми знали, що й хреста там не зісталося б. А ми за хрест ложили на степах, на морі, свої голови.

От, почали вони наближатись до того хреста, аж чує Карпо, хтось співає пісню, і співає голос дівочий. Карпо чув усякі голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рівного, високого, дзвінкого та голосного. Той голос співав українську пісню. Карпові навіть на ум приходила та пісня; така вона була знайома. Але він чув, що та пісня була несказано краща від усіх пісень, хоч і нагадувала йому то одну, то другу сільську пісню. То велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання лилося в тому чудовому голосі. Карпо чув, як дуже забилось в його серце, як у його серці переливалося все те, що співав голос. Навіть старі діди посхиляли голови.