— Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знаменито!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом... От тепер все в порядку.
Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка має що втрачати, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою — «справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув». А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти «своє місце» (все те ж «законне» місце на дубовому стільці біля дверей) і нагадував про колишню розмову:
— Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?..
— Ні, — проговорив Андрій тихо й, як тільки міг, спокійно. — Не забув.
— Що ж ви відповіли?
Андрій помовчав — подумав про Катерину, — а тоді зітхнув і презирливо зсунув брови:
— Починаймо!..
— Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і — що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті?
Андрій зціпив зуби, щоб не пальнути якусь істеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кімнаті. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його — Донцева — кімната, його «лабораторія», його ланка у великому конвеєрі розбирання людських душ. Така сама, як і кімната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такі самі «меблі», така сама навощена блискуча підлога і навіть в той самий бік виходить вікно.
— Ех ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера... Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витівками... Але голос у вас все-таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, по тому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї — заглибився демонстративно, з значущою міною — переглядав щось перед тим, як «починати». Андрій дивився на Донцеву міну й презирливо, з почуттям якоїсь радості кривив обличчя:
«Дивись, дивись! А тобі й в голову не приходить, що половина твоїх таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Ще одна ваша провокація розшифрована! Розшифрована. І ваш таємний ланцюг в однім місці перервався! І що цієї одної розшифрованої деталі досить, щоб вся решта нагромадженого там сміття теж втратила силу, розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевілля!..» — при цьому Андрій стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями.
Донець швидко підвів голову й перехопив Андрієву посмішку й зціплені зуби:
— Чого ви так по-мефістофельськи посміхаєтесь?
— Та... Груба течка...
— А, груба, груба...
— Може б, ви мені таки дали з нею познайомитись... згідно із законом? — посміхнувся Андрій вже інакше.
— Навіщо? Ви ж сказали, що це купа сміття... Ви пригадуєте?
— Очевидно. Але і в смітті може бути «перлове зерно».
— Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас — це, брат, взагалі суцільна діадема... Тільки, якщо ми покладемо цю діадему на вашу голову, то голова не витримає, шия зломиться (іронічна посмішка). А тому вам не треба цю діадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде — тоді ми її покладемо вам на голову. Можете бути певні. (Тут Донець помітив таку саму іронічну посмішку, як і в себе, на Андрієвому обличчі.) Чого ви посміхаєтесь?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 1. Приємного читання.