Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Мені подобається ця  ювелірна розмова, тільки вона, здається, має  занадто багато гіпербол.

— Тобто? Чи не хочете ви сказати, що ви лишаєтесь при своїй думці, цебто щодо купи сміття?

Андрій зітхнув:

— Цілком можливо...

— Гм... — після цього «гм» Донець прикусив губу, а тоді раптом розреготався з  невідомої причини.  Урвавши сміх, процідив крізь зуби  не  то зі співчуттям (як  до людини, що з’їхала з глузду), не то з вибачливою іронією і в той же час із самозадоволенням: «Ех ти!» — і занурився в папери. Він явно грав  на нервах і робив відповідну моральну приправку своїй жертві, знаючи, що її зір і нерви прип’яті до цієї течки. Йому треба, щоб  нерви нап’ялись, щоб  серце божевільно стискалося, щоб  відчай невідомості стрясав тією жертвою. О, він це добре знав! Він тоді, в трійниках, так добре зіграв  саме  цим... Лиш  не знав, що сталося випадково потім. І саме  тому тепер «приправка» на  Андрія не  діяла так, як  то думав  Донець, а сам  цей  Донець, цей  дуб, цей  самовпевнений красень, був смішний,  удаючи таємничого Пінкертона,  потрапивши  в фальшиву ситуацію. Аж Андрієві хотілося його  — все-таки козацького сина — з тієї ситуації дурної вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь удавати таємничість, бо все відомо, давай грати у відкриту. Карти на  стіл!  Але  Андрій мовчав. Відрух  відрухом, а свідомість свідомістю. Свідомість стверджувала велику Андрієву перевагу над  слідчим, і що принаймні перша фаза отого «починаймо» буде  на  хибній дорозі,  даючи змогу   спокійно  протистояти в  той  час, як слідчий думатиме, що  він  завдає жертві великих моральних мук, — слідчий буде  грати битим королем. І тому  Андрій мовчав, давши змогу   Донцеві спокійно  грати «справою». Там   ще  прищімлена друга  половина Андрієвого серця, і, може, на  смерть, може, навіки, але  слідчий про  те не  знає, інакше б  він  не  викладав тоді  аркушики, підписані Катериною, як  найбільший козир. Логічно це  й мусило б бути так, в уяві  кожного. Адже  зрада коханої — це найтяжча річ, а в руках  слідчих — наймогутніший аргумент. За цим  мусили йти  інші  всі  аргументи. Це  ключ до  розмикання найтвердіших душ  і сердець, таран для  зламання найбільших мурів людської затятості. Цей таран зламаний, а  Донець навіть не  догадується. Не  тільки зламаний, а більше того  — обернений навпаки, став  тараном для  ламання  Андрієм муру грандіозної провокації, яким його  хочуть  роздавити. Став цементом, що  спаяв  Андрієву вже  було  розламану душу. Андрій думав   над   цим,  посміхався й  дивився на  Донця. Потім сховав посмішку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на  нього й  знову занурювався в справу, перевіряв, чи  Андрій дивиться, чи  стежить за ним.

Андрій стежить за ним. Дивиться на  течку  й думає, що прийде хвилина (а  напевно ж прийде рано чи  пізно!) і він розкриє ту  «купу  сміття», перегляне її  і все  побачить.  Від цієї  думки він хвилювався трохи. Ах, що б він дав, аби її всю проглянути!  Та  й щоб  побачити, до  чого  вона змусила нещасну Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось... Те  все  не  має  значення, але  все  ж  таки. Щоб принаймні знати, якщо судилося колись, за що  і в кого питати покути, за що, й кому, й скільки готувати відплати. А головне, в тій папці є щось таке...

Почуваючи, що  він  починає  хвилюватись, Андрій переводить очі  (щоб не  бачив слідчий) на  стіни. Потім його зір  приковує якась купа   книжок за  столом, у  кутку   біля Донця.

«Чорт!!!»  Це  ж  його  книги!  Це  все  його  книги. Андрій впізнає по  корінцях, по  деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих) свої  книжки й здогадується, що це ж вони були  вмістимим того  лантуха, який тоді сурганив  з такою натугою Рибалко. По  серцю перебігає холодок. Очевидно, вони того  ж вечора були  знову у матері й забрали його  бібліотеку і його  архіви, що зберігалися вдома і що були вціліли після першого арешту (в перший арешт вони забрали тільки те, що було і його  квартирі в Будинку авіаторів!). Але холодок перебіг не  від  шкоди за  книжками, а  від  іншого. Вони забрали не всю  бібліотечку (вся не влізла б у лантух), і не  було  рації всю  її забирати. Вони забрали книги на  вибір — потрібні й корисні з погляду НКВД. А тими корисними книгами безперечно є тільки книги, даровані друзями й товаришами «на спомин», з відповідними написами. Будинок авіаторів стояв поруч із  Будинком письменників «Слово», там  було  багато знайомих, і приятелів, і добрих товаришів.

Друзі  й товариші дарували книги й за звичкою підписували їх даруючи. Будинок «Слово» давно перетворився на  «Крематорій» — так  його  прозвали за  нещадні й  систематичні арешти письменників, митців та науковців — мешканці його здебільшого «вимандрували» на  той  світ  або  на  північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій  купі  книг багато   власноручних написів  (присвят)  тих  живих  і  цілих, крім написів тих, кого вже  немає, хто  сидить, а чи  пиляє ліс («грає на  баяні» десь  під  полярним колом), а чи  лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу  з усіма  тими мертвими й живими. І от від цього останнього по  серцю йде  холодок.

Впіймавши Андріїв погляд, Донець подивився на книги, а потім на  Андрія, ошкірився:

— Впізнаєш?

— Так...

— Ну  й що  ти  скажеш?

— То  не  всі...

— А  певно, що  не  всі...   Але  й  цих  досить... — по  тих словах Донець взяв  одну  книгу в руки, другу... Спершу він взяв  Гр. Косинки збірку «Оповідань» в червоній обкладинці, відгорнув обкладинку й на титулі  прочитав іронічно: «Галло! Є ще порох в порохівницях! Всьо  више, і више, і више!»  Посміхнувся, кинув. Потім взяв  Хвильового «Сині етюди» — кинув... Потім взяв  О. Влизька збірку поезій з екстравагантним написом, в якому відбилася вся буйна, комсомольська душа поета... кинув. Ще  взяв  кілька книг і так  само кинув — усі, кого він випадково брав  у руки, вже не існували або були  на каторзі — малий навар для  слідчого. Єдине, для  чого  вони, ці книги загиблих, придатні ще  — це правити за документ, речовий доказ тісного зв’язку Андрієвого з прославленими «ворогами народу». А це  все-таки для  слідчого скарб. Для Андрія ж  це  мусить бути  доказом, що  документальні дані проти нього все  громадяться й громадяться. Але  серед тих книг є багато таких, які  змушують серце Андрієве особливо стискатись — подарунки ще  живих. В руках  цих  слідчих з того  всього можна «наламати великих дров»...

Кинувши  останню книжку,  яку   брав   до  рук, Донець подивився на  Андрія й зіронізував:

— «Всьо  више і више!»  Та-ак... Щось ви високо літаєте, але  занадто низько сідаєте.

Андрій посміхнувся:

— Бачу, що ви теж авіатор. Чудесно. Тож... навіть Чкалов не  міг  би  сісти  на  небі...

Донець  спалахнув. Андріїв спокій,  опанованість  і  душевна рівновага бісили його, але  він  тримався. Та остання фраза зірвала — він  раптом вибухнув, як  бомба: