Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Ах  ти  ж-ж!.. Чортова кукла!!!  — і кинув геть  зелену течку, потім шарпнув її знову, вийняв з неї  протокол Великіна й Сергєєва — непідписаний протокол, вислід всього попереднього  слідства — й  рішучим жестом поклав його на  стіл.

І почав кричати. Але крик його  чомусь Андрія не лякав. Уперті, шаблонні  фрази  про   «роздавлювання»  тощо  вже не  діяли так  на  психіку, як  перше, хоч  він  і  знав, що  за цим криком, за  цими всіма обіцянками  напевно будуть  і відповідні діла, що  вони не  марні. Тим  більше, мабуть, не марно кричить цей  «син  козачий». Проте поки що  це  скидалося на  роблення шуму  в стилі, як  то робив Сергєєв тієї пам’ятної ночі. Не знає Андрій чому, але йому  так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої  і так  енергійні очі.  Він вимагав підписання  протоколу «по-хорошому» і  вимагав додаткових зізнань,  «щиросердних  зізнань».  Гарантував йому, що він протокол підпише і зізнання дасть  неодмінно. Лише не однаково буде, чи ті зізнання будуть  дані  по-хорошому, а чи його  змусять. Виставляв доводи, наскільки йому вигідніше підписати протокол і дати  зізнання добровільно. Та  все  погрожував.

Все це було примітивно і страшенно банально, й Андрій починав розчаровуватися в Донцеві, в цьому «геніальному слідчому», як  він  його  був уявив. Велич і таємничість цього блискучого діяча  інквізиції буденніла. Те саме, все  те саме, плескато й  збито, нудно, противно. А Донець погрожував і  не  квапився від  слів  переходити до  діла.  Мабуть, він  і не перейде, думав  Андрій, бо що може він ще застосувати, крім того, що Андрій спізнав? Не  схоче  ж він компрометуватись, як  епігон тієї  дубини — Великіна?! А поза тим... Здається, вже злостивий геній не міг більше нічого вигадати. Можливо, й Донець це знав  і не міг зважитися, до чого  йому  вдатись такого, щоб  всі обіцянки враз  здійснились. Але, мабуть, він і  про  те  прекрасно знав, що  все, що  спізнав Андрій, все-таки  достатньо страшне,  особливо  страшна  перспектива його  повторення — не  треба бути  аж  таким пильним, щоб проглянути це, щоб  вловити це  під  машкарою Андрієвого зовнішнього спокою й бравади.

Проте Донець, мабуть, найменше думав   над  цим. Він щось має  своє на  меті.  Наприклад, він  ні разу  не  натякнув прямо на Катерину попри всі сподівання Андрієві. Не натякнув і на братів. Він кричав так, взагалі, весь  час натискаючи на те головне — щоб  Андрій «не загинув по-дурному». Дбає за Андрієве дорогоцінне життя.

Накричавшись, Донець перейшов до іронії. Але спершу він  замовк, закурив, посопів, як  роздрочений бугай, а тоді вп’явся в Андрія примруженими очима і почав без слів, про себе, з презирливою іронією мгикати, так, ніби зсередини проривається йому гомеричний регіт, а він  його  стримує і лиш стинається самим обличчям. Сміх  глузливий, наснажений презирством і зневагою, був написаний на тім обличчі й на скривлених устах. Помгикавши, нарешті Донець процідив з безподібним співчуттям, як  до безнадійного хворого:

— Гер-роя з  себе  строїш!.. Революціонера!..  Наївний  і жалюгідний романтик.  Ти  смішний  романтик.  Смішний фантаст... А я реаліст! Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумів! Ти «льотчик», фантазер, у хмарах літаєш... «Все  више і више!»

В поетичних емпіреях!.. В етері[37]... А я, брат, реаліст!..

Такий  вступ Андрієві сподобався.  Це   вже   не  дурний крик, а  закривлялося, либонь, на  сяку-таку людську розмову.  Андрій єхидно зітхнув підбадьорюючи.

— Єхидствуєш. Що ти маньяк, про  те я тобі вже говорив, якщо пригадуєш. Чи ні чорта не пригадуєш? Позаскакували вже  клепки! Так, ти  маніяк. Але  біда  не  в цім, а біда  в тім, що  ти  наївний і жалюгідний романтик...

— Це  ви теж  вже  говорили, якщо пригадуєте... — мляво вставив Андрій.

— Так, я  це  говорив, чорт   би  тебе   побрав!  І повторюю  — смішний і жалюгідний романтик,  з  якоюсь ідеєю фікс. Я  тебе  зразу   розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але  час  романтики минув. Час  «героїв» і «мучеників святих» теж минув. Не дешевою «героїкою» творяться великі діла.  Зрозумів? Ні  чорта ти  не  зрозумієш  взагалі. Ручусь. Не  пусканням «героїчного» пилу  досягається великої мети. Але  яку  там  у чорта ти  можеш мати мету?!  Та  ще  велику!.. Єрунда все, вся  там  твоя  мета  чи  не  мета. Повзуни ніколи не  творять історії...

— Слушно... (меланхолійна вставка).

— Іменно. Сам  здогадуєшся. А я, брат, реаліст. Я  маю більшу ідею, ніж  ти, — при  цих  словах Донець аж  подався вперед, — я маю  більшу ідею!.. Зрозумів? І тому моя, і взагалі наша, буде  горою... Горою!..

Говорячи,  Донець  весь   час   пильно,  занадто пильно, дивився Андрієві в  обличчя, здається, намагався не  пропустити жодного поруху м’язка, намагався проглянути його наскрізь. Андрій нашорошився. Щось цей  демон у блискучій уніформі не  такий простий. Старе враження (від  першої зустрічі) знову повернулося — о, не  такий простий. Куди це  він  гне, за  чим  він  полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, і вів далі, карбуючи слова. Але  які  слова!

— Ти  казав, що  життя погане... Ти  не  казав цього? Ну, чорт   з  ним, хтось   інший казав. Казав, що  життя погане. Авжеж погане, до сліз  погане! Але  тому  воно й погане, що забагато дряні розвелося замість людей!  Забагато мотлоху замість людей. Як не слимак, то так міщух  і підлабузник, як не ганебний боягуз, то так який-небудь віршомаз, романтик, ні, романтизований міщух!..

Андрій здивувався й ще  більше нашорошився. А-а, бач, куди  гне! Розмикає з іншого боку. Підіграє. Ич  ти.  Але тон Донця рішуче збивав з пантелику. Той  тон  ліз в саму  душу. Ні, якщо він  актор, то геніальний чорт! А Донець, кривлячись  з несамовитою відразою й огидою:

— Ха!.. Єрої. Життя погане... А погане!.. От  вас  там  сидить  по  камерах сотнями людей, а, — тут  Донець подався наперед, викотив очі  й  замерехтів ними,  —  чи  хоч  один пробував  або   бодай   хоче    пробувати підпиляти  ґрати, зламати двері, вбити вартового?! Чи  хоч  один?! Ну, кажи, хоч  один?

«Дешево», — подумав Андрій.

— Жоден!  — мерехкотів очима Донець,  не  звернувши уваги  на Андріїв відрух або, може, не вловивши його. — Напевно, ніхто  навіть думки цієї  не  може припустити! Ажи?.. Повстанці називаєтесь. Повс...анці ви! — Тут Донець вставив іншу   літеру   замість «т».  —  Мотлох!  «Романтики!..» Жаби чортові! І ось  саме  тому  «життя погане». І ось  саме  тому  вас треба  муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!.. Аж  поки ви  всі, чортові жаби, почнете пиляти ґрати або вбивати вартових!.. Га?

Андрій, оглушений всією тирадою, спантеличений, надзвичайно  нашорошений,  мовчав. Дивився  в  несамовиті Донцеві очі, дивився, як  він  пряв ними, шалено намагався зорієнтуватися, що  це  все  значить? Як  він  має  тут поводитись? Як  це все  розшифрувати? Дивна одна  думка різонула раптом мізок «дивовижним» припущенням: «А що, як все те, що він говорить, треба розуміти прямо, буквально? Тоді?»... Від  того  припущення робилося гаряче. Але  не  може бути! Ну-ну, не  будь  ідіотом. Провокує, чорт  банькатий. І тут же інша  цікава  думка: «От  він  говорить несусвітні речі, але спробуй вловити грань, де  кінчається провокація, а починається правда. Становище слідчого дозволяє переставляти думки — ті самі  думки! — в якім завгодно плані». А Донець вів  своєї,  очевидно, тішачись, що   так   розчахнув Андрія, збив з пантелику: