Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

— А я винен?!!

— Я не  винен, що  тебе  так...

— А я  винен, що  ти  мене так!..  Га?!  Сиди-сиди, Коля! Сиди...  Сиди,  товаришочку мій   дорогий... Сиди,  чортів сину!! Гад  ти, Коля! Сиди...

Камера заходилась від реготу.

Минув час — і ситуація змінилася. Коля вже не докоряв Гришеві, він  остаточно примирився зі своїм становищем  і акліматизувався в камері, нічим не відрізняючись від інших. Ніякого слідчого Криворучка вже  не було, а був звичайний в’язень, такий, як  і всі, урівняний долею з усіма  іншими, причесаний під одну  спільну гребінку, з однаковим шматочком  місця на  підлозі, однаковою пайкою й з однаковісінькою  перспективою. І в Сокола висяк весь  його  гнів, бо було ясно, що  обидва вони були  іграшкою в  чужих   нещадних руках, в лабетах чужої  жорстокої системи. Смуга докорів і взаємного словесного мордування минула, і тепер от вони сидять поруч — закадичні друзі, як  і колись, — і чекають покірно, з фаталістичною  байдужістю, спільних мандрів у невідоме. Ось  Коля, латаючи штани, зітхає  меланхолійно й звертається до Сокола:

— Гриша... А  давай тієї, що,  пам’ятаєш?.. На   Пслі...

Пам’ятаєш?

І Гриша починає тієї, що  вони колись співали на  Пслі:

Та й понад нашим яром  пшениченька ланом,

Горою овес...

Латаючи штани, вони розмріяно співали розлогої степової пісні, співали по-парубоцьки,  дружно, надзвичайно узгоджено, і, слухаючи їх, нікому б не  могло прийти в голову, що  ще  недавно один так  мордував другого, а другий так  клекотів сатанинським гнівом і злобою на  першого.

Дивлячись на них, Андрієві було не так прикро згадувати про  те, що  він  устругнув зі своїм «сином козачим», грізним Донцем.

Після повороту Андрій знову зайняв своє місце в «президії», в кутку  біля  Миколи й  Руденка. Штурмана вже  не було  — його   десь  забрали й  не  повертали більше. Зате   в кутку  був Андріїв джура  — Санько Печенізький, чому Андрій зрадів, а ще більше зрадів Санько такій зустрічі. Зі штрафної камери Санька перевели сюди тоді, як  їх усіх розводили, а тут він  зблизився з штурманом, з Миколою й Руденком на тій підставі, що випадково розповів штурманові про  Андрія та про  камеру ч. 3,  з того  моменту він  не  вилазив з кутка, хоч  і жив  у протилежному кінці камери під  столом, разом з камерними «пролетарями». Санько в кутку  вчився.  Він був  досі  неписьменний, цей  син  розкуркулених  батьків,  і тут  з  надзвичайною жадобою, з  тремтінням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як  і належить Санькові, в презирливе,  іронічне  —  «від  нічого  робить». Він   вчився арифметики й читати та писати. Вчив його  штурман, поки не забрали його  геть, і Микола. З приходом Андрія вчителів у Санька збільшилося.

В  камері життя текло своїм порядком, тим  самим, що й  раніше і що  за  ним Андрій таки скучив у тій  проклятій «брехалівці». Приємно  було  зануритися у це  життя знову.

Ні, це  не  просто життя, а  це  велике змагання. Це  життя людей, що  з усієї  сили намагаються утриматися на  Богом призначеному  їм  рівні, що   на   такій  маленькій  і  тісній території, в  такому бруді, при   такому страшному процесі знеосіблення й  нівеляції примудряються жити,  як   люди. Так, ніби вони складають іспит в своїй масі, до  якої межі простягається сфера людської життєздатності, яку  напругу може витримати людська душа, доки не  зірветься в прірву божевілля. Це  великий іспит.

Із  змін, які   за  цей   час  сталися, поминаючи прибуття багатьох нових  людей та  вибуття старих,  була   одна   суто зовнішня — впадало в око  те, що  всі  були  добре поголені. Причиною  цього була  організація  камерної  «власної» голярні. Це  було  підприємство камерного «пролетаріату», що в пошуках додаткового шматочка хліба  від  «заможніших», їм  на  втіху, організував голярню. Справжню голярню. Це було  артіль Гловацького й Санька. В ній  голили не  гірше, аніж  в  першокласних  голярні  Харкова. Притому  ж  без технічних засобів, що  їх  мають голярню всього світу.  Тут не  було  ножиць і  не  було  бритв. Але  тут  голили клієнтів так  само чисто й гарно, як  і в усьому світі.  За  бритви правило скло. Вміло побите на  скалки — на  вузенькі довгасті шматочки (що   досягається  при   допомозі  звичайного  закаблука лиш фахово), — воно мало всі властивості бритви. Лиш треба вміло добрати ті шматочки, що  мають на  зламі гостру бровку, таку  виключно тонку й гостру лінію зламу з ідеально гострим жалом. Таким жалом і голилося людину. За  браком мила буйну щетину борід, вусів, а хто  хотів, то й  голів   намочували водою, а  тоді  клієнт зціплював зуби, а голяр обробляв його шматочком  скла.  Іноді  в  клієнта текли буйні сльози, але  то  нічого. Що це  важить супроти приємності бути  поголеним! Хоч  процедура часом і бувала болючою (особливо для  тих, хто  мав  цупку рослинність), зате  закінчення було  радісним, а найбільше приємним  був результат. Тільки  голярі  й  клієнти дуже   береглися,  щоб під  час  операції не  всипатися перед наглядачами й  перед начальством. Було ніби кілька жахливих трусів  — шукали бритв, — але  на  тім  справа й  скінчилася. Голярня функціонувала далі.   Старики поробилися молодими, а  молоді поробились і зовсім юнаками. Старий Маневич, наприклад, вічно подібний до  колючого їжачка, перетворився на  студента, такого сухенького, маленького,  років на  тридцять.

Гепнер теж  помолодів. Дехто  запускав хвацькі вуса, й вони вигляділи особливо ефектно при  чисто виголеній бороді й щоках. Дехто  з молодих запускав борідку. Словом, камера бавилася в культуру ніби на глум всім  начальникам і різним альбіносам. Правда,  зішкрябана  щетина  оголювала бліді щоки з  зеленаво-синюватим  відтінком шкіри,  западини, іноді  чиряки, підсинювала синці під  очима, але  то  нічого. Все-таки це  ліпше, аніж  вигляд мавп чи  борсуків.

Андрій  теж   поголився  в  перший  же  день,  зробивши тим   надзвичайну втіху  Санькові, який,  оперуючи склом, мав  нагоду ділом довести, який він  гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити.

Поза тим  ніяких інших значних змін.

Андрій захопився лекціями з  Саньком... І чим  більше заглядав  у  душу   цьому дикунові,  тим   більше  дивувався. Оригінальний цей  Санько. Він, як на сповіді, розповів Андрієві   «по  секрету» всю  свою справу і свою біографію. Це Андріїв вчительський авторитет і безмежна довіра до нього розімкнули нарешті Санькову душу.  Він  йому все, геть  усе розповів, аж до своїх  романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже  порядних і  статечних батьків, він  за  цю  порядність відбував разом з тими батьками покуту на  далекій Печорі. Потрапив  туди ще  дитиною. Батьки померли, а Санько втік.  Бігав по  всій шостій частині земної кулі, бажаючи звідти кудись вибігти. Але куди  ти вибіжиш?! Та ще  такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцеві. Кілька разів  сидів у тюрмі. Потім  дістав десять років  як   кримінальний  (за   те, що, прибігши до рідного села, комусь там  щось зробив, комусь там  щось зіпсував у тих, що  так  його  ощасливили разом з батьками). Терміну не добув  і втік.  Пройшов «Крим, і Рим, і Сибір без палки». Був на коні й під конем (здебільшого під конем!), був у вагонах і під вагонами (здебільшого під вагонами) — бігав, як  здичавілий, зацькований пес.  Навчився красти і бити в  щелепи, не  роздумуючи довго, в  боротьбі за своє існування. Нарешті приплентався до свого села, на рідне попелище, в наївній вірі, що  люди ж мають, врешті, добре серце і його  пожаліють і дадуть  бодай якийсь притулок і змогу  стати порядним чоловіком, «вийти в люди». Він  страшенно хотів  учитись. Він  хотів  стати «порядним чоловіком», а  не  зацькованим, чорним, як  сажа, ззовні й зсередини «суспільним покидьком». Приплентався до села... Але в селі ті, хто мав на совісті його  батьків і його  сирітство, злякалися його   появи й, не  вірячи, що  з  Саньком  може дати  раду  Соввлада, вирішили самі  його  зліквідувати. Тоді Санько дістав  обріза й інакше не тинявся позагеттю навколо рідного попелища, як тільки з обрізом за поясом. Якщо його хочуть  зліквідувати, то він хоче взяти за це «підходящу ціну». З тим  обрізом нарешті й піймала його  місцева міліція при співучасті районного НКВД. І тепер Санькові «пришили» справу вже  іншу. Раніше він  був  кримінальний, а відтепер став  політичний. Йому «пришили» терор. А речовий доказ був при  Санькові, за поясом!.. І тепер от Санько сидить як терорист. І то  справжній терорист!  «Якби я їх тоді  зустрів, гадів, — натякає він  на тих, що  його  хотіли знищити, — я б їх вибив до ноги!»  Про це Санько заявив і слідчому в наївній  вірі, що  на  світі  ще  десь  існує правда і що  та правда на його  боці, це мусить бути  ясно всім  слідчим. Романтична ж пригода Санькова зводиться до того, що його  полюбила дівчина, така  ж, як і він, нещасна, і вони подружилися. Це було дуже  коротко. Тепер вона десь  там  лишилася (невідомо де) й має  дитину. Санько її вважає за жінку, а її дитину за свого синка і, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на  якусь іншу  тему.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи