Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— А я  винен, що  ти  мене так!..  Га?!  Сиди-сиди, Коля! Сиди...  Сиди,  товаришочку мій   дорогий... Сиди,  чортів сину!! Гад  ти, Коля! Сиди...

Камера заходилась від реготу.

Минув час — і ситуація змінилася. Коля вже не докоряв Гришеві, він  остаточно примирився зі своїм становищем  і акліматизувався в камері, нічим не відрізняючись від інших. Ніякого слідчого Криворучка вже  не було, а був звичайний в’язень, такий, як  і всі, урівняний долею з усіма  іншими, причесаний під одну  спільну гребінку, з однаковим шматочком  місця на  підлозі, однаковою пайкою й з однаковісінькою  перспективою. І в Сокола висяк весь  його  гнів, бо було ясно, що  обидва вони були  іграшкою в  чужих   нещадних руках, в лабетах чужої  жорстокої системи. Смуга докорів і взаємного словесного мордування минула, і тепер от вони сидять поруч — закадичні друзі, як  і колись, — і чекають покірно, з фаталістичною  байдужістю, спільних мандрів у невідоме. Ось  Коля, латаючи штани, зітхає  меланхолійно й звертається до Сокола:

— Гриша... А  давай тієї, що,  пам’ятаєш?.. На   Пслі...

Пам’ятаєш?

І Гриша починає тієї, що  вони колись співали на  Пслі:

Та й понад нашим яром  пшениченька ланом,

Горою овес...

Латаючи штани, вони розмріяно співали розлогої степової пісні, співали по-парубоцьки,  дружно, надзвичайно узгоджено, і, слухаючи їх, нікому б не  могло прийти в голову, що  ще  недавно один так  мордував другого, а другий так  клекотів сатанинським гнівом і злобою на  першого.

Дивлячись на них, Андрієві було не так прикро згадувати про  те, що  він  устругнув зі своїм «сином козачим», грізним Донцем.

Після повороту Андрій знову зайняв своє місце в «президії», в кутку  біля  Миколи й  Руденка. Штурмана вже  не було  — його   десь  забрали й  не  повертали більше. Зате   в кутку  був Андріїв джура  — Санько Печенізький, чому Андрій зрадів, а ще більше зрадів Санько такій зустрічі. Зі штрафної камери Санька перевели сюди тоді, як  їх усіх розводили, а тут він  зблизився з штурманом, з Миколою й Руденком на тій підставі, що випадково розповів штурманові про  Андрія та про  камеру ч. 3,  з того  моменту він  не  вилазив з кутка, хоч  і жив  у протилежному кінці камери під  столом, разом з камерними «пролетарями». Санько в кутку  вчився.  Він був  досі  неписьменний, цей  син  розкуркулених  батьків,  і тут  з  надзвичайною жадобою, з  тремтінням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як  і належить Санькові, в презирливе,  іронічне  —  «від  нічого  робить». Він   вчився арифметики й читати та писати. Вчив його  штурман, поки не забрали його  геть, і Микола. З приходом Андрія вчителів у Санька збільшилося.

В  камері життя текло своїм порядком, тим  самим, що й  раніше і що  за  ним Андрій таки скучив у тій  проклятій «брехалівці». Приємно  було  зануритися у це  життя знову.

Ні, це  не  просто життя, а  це  велике змагання. Це  життя людей, що  з усієї  сили намагаються утриматися на  Богом призначеному  їм  рівні, що   на   такій  маленькій  і  тісній території, в  такому бруді, при   такому страшному процесі знеосіблення й  нівеляції примудряються жити,  як   люди. Так, ніби вони складають іспит в своїй масі, до  якої межі простягається сфера людської життєздатності, яку  напругу може витримати людська душа, доки не  зірветься в прірву божевілля. Це  великий іспит.

Із  змін, які   за  цей   час  сталися, поминаючи прибуття багатьох нових  людей та  вибуття старих,  була   одна   суто зовнішня — впадало в око  те, що  всі  були  добре поголені. Причиною  цього була  організація  камерної  «власної» голярні. Це  було  підприємство камерного «пролетаріату», що в пошуках додаткового шматочка хліба  від  «заможніших», їм  на  втіху, організував голярню. Справжню голярню. Це було  артіль Гловацького й Санька. В ній  голили не  гірше, аніж  в  першокласних  голярні  Харкова. Притому  ж  без технічних засобів, що  їх  мають голярню всього світу.  Тут не  було  ножиць і  не  було  бритв. Але  тут  голили клієнтів так  само чисто й гарно, як  і в усьому світі.  За  бритви правило скло. Вміло побите на  скалки — на  вузенькі довгасті шматочки (що   досягається  при   допомозі  звичайного  закаблука лиш фахово), — воно мало всі властивості бритви. Лиш треба вміло добрати ті шматочки, що  мають на  зламі гостру бровку, таку  виключно тонку й гостру лінію зламу з ідеально гострим жалом. Таким жалом і голилося людину. За  браком мила буйну щетину борід, вусів, а хто  хотів, то й  голів   намочували водою, а  тоді  клієнт зціплював зуби, а голяр обробляв його шматочком  скла.  Іноді  в  клієнта текли буйні сльози, але  то  нічого. Що це  важить супроти приємності бути  поголеним! Хоч  процедура часом і бувала болючою (особливо для  тих, хто  мав  цупку рослинність), зате  закінчення було  радісним, а найбільше приємним  був результат. Тільки  голярі  й  клієнти дуже   береглися,  щоб під  час  операції не  всипатися перед наглядачами й  перед начальством. Було ніби кілька жахливих трусів  — шукали бритв, — але  на  тім  справа й  скінчилася. Голярня функціонувала далі.   Старики поробилися молодими, а  молоді поробились і зовсім юнаками. Старий Маневич, наприклад, вічно подібний до  колючого їжачка, перетворився на  студента, такого сухенького, маленького,  років на  тридцять.

Гепнер теж  помолодів. Дехто  запускав хвацькі вуса, й вони вигляділи особливо ефектно при  чисто виголеній бороді й щоках. Дехто  з молодих запускав борідку. Словом, камера бавилася в культуру ніби на глум всім  начальникам і різним альбіносам. Правда,  зішкрябана  щетина  оголювала бліді щоки з  зеленаво-синюватим  відтінком шкіри,  западини, іноді  чиряки, підсинювала синці під  очима, але  то  нічого. Все-таки це  ліпше, аніж  вигляд мавп чи  борсуків.

Андрій  теж   поголився  в  перший  же  день,  зробивши тим   надзвичайну втіху  Санькові, який,  оперуючи склом, мав  нагоду ділом довести, який він  гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити.

Поза тим  ніяких інших значних змін.

Андрій захопився лекціями з  Саньком... І чим  більше заглядав  у  душу   цьому дикунові,  тим   більше  дивувався. Оригінальний цей  Санько. Він, як на сповіді, розповів Андрієві   «по  секрету» всю  свою справу і свою біографію. Це Андріїв вчительський авторитет і безмежна довіра до нього розімкнули нарешті Санькову душу.  Він  йому все, геть  усе розповів, аж до своїх  романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже  порядних і  статечних батьків, він  за  цю  порядність відбував разом з тими батьками покуту на  далекій Печорі. Потрапив  туди ще  дитиною. Батьки померли, а Санько втік.  Бігав по  всій шостій частині земної кулі, бажаючи звідти кудись вибігти. Але куди  ти вибіжиш?! Та ще  такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцеві. Кілька разів  сидів у тюрмі. Потім  дістав десять років  як   кримінальний  (за   те, що, прибігши до рідного села, комусь там  щось зробив, комусь там  щось зіпсував у тих, що  так  його  ощасливили разом з батьками). Терміну не добув  і втік.  Пройшов «Крим, і Рим, і Сибір без палки». Був на коні й під конем (здебільшого під конем!), був у вагонах і під вагонами (здебільшого під вагонами) — бігав, як  здичавілий, зацькований пес.  Навчився красти і бити в  щелепи, не  роздумуючи довго, в  боротьбі за своє існування. Нарешті приплентався до свого села, на рідне попелище, в наївній вірі, що  люди ж мають, врешті, добре серце і його  пожаліють і дадуть  бодай якийсь притулок і змогу  стати порядним чоловіком, «вийти в люди». Він  страшенно хотів  учитись. Він  хотів  стати «порядним чоловіком», а  не  зацькованим, чорним, як  сажа, ззовні й зсередини «суспільним покидьком». Приплентався до села... Але в селі ті, хто мав на совісті його  батьків і його  сирітство, злякалися його   появи й, не  вірячи, що  з  Саньком  може дати  раду  Соввлада, вирішили самі  його  зліквідувати. Тоді Санько дістав  обріза й інакше не тинявся позагеттю навколо рідного попелища, як тільки з обрізом за поясом. Якщо його хочуть  зліквідувати, то він хоче взяти за це «підходящу ціну». З тим  обрізом нарешті й піймала його  місцева міліція при співучасті районного НКВД. І тепер Санькові «пришили» справу вже  іншу. Раніше він  був  кримінальний, а відтепер став  політичний. Йому «пришили» терор. А речовий доказ був при  Санькові, за поясом!.. І тепер от Санько сидить як терорист. І то  справжній терорист!  «Якби я їх тоді  зустрів, гадів, — натякає він  на тих, що  його  хотіли знищити, — я б їх вибив до ноги!»  Про це Санько заявив і слідчому в наївній  вірі, що  на  світі  ще  десь  існує правда і що  та правда на його  боці, це мусить бути  ясно всім  слідчим. Романтична ж пригода Санькова зводиться до того, що його  полюбила дівчина, така  ж, як і він, нещасна, і вони подружилися. Це було дуже  коротко. Тепер вона десь  там  лишилася (невідомо де) й має  дитину. Санько її вважає за жінку, а її дитину за свого синка і, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на  якусь іншу  тему.

Такий от Санько. Але це ще не весь  Санько. Він помалу розкривається перед Андрієм, деталь по деталі, день  від дня, виявляючи часом зовсім не  передбачені свої  риси.

От  Санько сидить і, тримаючи списану «ієрогліфами» калошу, дивиться в нікуди, про  щось мріє... Потім зітхає: