TextBook «Егоїстичний ген» незвичний тим, що, попри свою популярну манеру викладення, він робить оригінальний внесок до розвитку біології. Більш того, сам цей внесок був незвичного роду. На відміну від класичної роботи Девіда Лека «Життя вільшанки» — теж оригінального внеску в популярній формі — «Егоїстичний ген» не повідомляє жодних нових фактів. Не містить він і якихось нових математичних моделей — по суті, він взагалі не містить у собі жодної математики. Що він пропонує, так це новий погляд на світ.
Хоча ця книга доволі популярна і багатьом подобається, вона також викликала до себе сильну неприязнь. Більша частина цієї неприязні, на мою думку, випливає з нерозуміння або радше кількох нерозумінь. Найбільш фундаментальним із них є нездатність людей зрозуміти, про що ця книга. Так от, вона про еволюційний процес, а не про мораль, політику чи гуманітарні науки. Якщо ви не цікавитесь перебігом еволюції і не можете осмислити, як хтось всерйоз може думати про щось інше, крім людських проблем, то не читайте її: вона лише викличе у вас нікому не потрібний гнів.
Проте, якщо ви цікавитесь еволюцією, то одразу зрозумієте, що насправді Докінз детально розглядає природу суперечок, що точилися між еволюційними біологами протягом 1960-х та 1970-х років. Вони стосувалися двох близьких тем: «групового добору» та «родинного добору». Суперечку навколо «групового відбору» почав Вінн-Едвардс, який висунув припущення, що поведінкові адаптації були викликані «груповим добором» — тобто за рахунок виживання одних груп та вимирання інших…
Майже в той самий час В. Д. Гамільтон порушв інше питання про те, як діє природний добір. Він вказав, що, якби ген змушував свого власника жертвувати життям заради порятунку життя кількох родичів, то в подальшому мало б існувати більше копій цього гена, ніж якби самопожертва не відбувалася… Щоби створити кількісну модель цього процесу, Гамільтон увів концепцію «сукупної пристосованості», яка містить в собі не лише власне потомство індивіду, але й будь-яке додаткове потомство, вирощене родичами за допомогою цього індивіда, відповідним чином визначене за ступенем родинних зв’язків…
Докінз, хоча й визнає наш борг перед Гамільтоном, припускає, що він помилявся у своїй останній спробі підтримати концепцію пристосованості і вчинив би мудріше, прийнявши повноцінний погляд на еволюцію «очима гена». Він спонукає нас визнати фундаментальну розбіжність між «реплікаторами» — одиницями, точна структура яких реплікується в процесі розмноження — та «носіями»: одиницями, які є смертними та які не реплікують, але чиї властивості зазнають впливу реплікаторів. Основними відомими нам реплікаторами є молекули нуклеїнових кислот — зазвичай молекули ДНК — з яких складаються гени та хромосоми. Типовими ж носіями є організми собак, дрозофілів та людей. Уявімо тоді, що ми спостерігаємо структуру на зразок ока, котра явно пристосована для зору. Ми могли би обґрунтовано запитати, на чию користь еволюціонувало око. Єдиною прийнятною відповіддю, на думку Докінза, є те, що воно еволюціонувало на користь реплікаторів, відповідальних за його розвиток. Хоча, як і мені, йому більше подобається пояснення на рівні індивідуальних, а не групових переваг, він би із більшим задоволенням враховував лише переваги реплікаторів.
© John Maynard Smith, 1982
Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Егоїстичний ген» автора Докінз Клінтон Річард на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гени та меми“ на сторінці 1. Приємного читання.