Розділ «Верхня кінцівка»

9. Плече: зброя й броня

Що таке люди? Чи ж не в’януть вони

і не гинуть, мов листя з приходом осені?

Промова Аполлона, «Іліада», книга XXI, вірш 528

Навчання невідкладної допомоги часто нагадувало подорож морем людських життів; мій підручник був схожим на лоцію моряка. Самі відділення невідкладної допомоги часто були без вікон, як машинний відсік корабля, а працівники переміщалися по них позмінно, наче помічники капітана. Запис на навчання дещо нагадував вступ на курс підготовки морських піхотинців: сувора ієрархія персоналу, безколірні уніформи, правила поведінки й розпиття алкоголю в нічний час.

Одного разу в обідню зміну погода була сонячна, але у відділенні невідкладної допомоги було лише штучне світло. По радіо повідомляли, що в лікарню везуть травмованого мотоцикліста. Гаррі, парамедик зі «швидкої», сказав, що мотоцикліст дихає й притомний, але його плече і грудна клітка сильно травмовані. На той час я був добре знайомий з Гаррі: він був загартованим і цинічним, але надзвичайно професійно надавав допомогу усім травмованим.

За кілька хвилин після повідомлення Гаррі похапцем завіз пацієнта в кабінет на каталці. Обличчя змінювало колір, чорне волосся було коротко стрижене. Спершу я помітив тугий пластиковий комір, потім кисневу маску, після цього з полегшенням відзначив, що він дихає самостійно. Гаррі розрізав лівий рукав його шкіряної куртки, щоб вставити манжет тонометра й крапельницю. Він наклав шину на праву руку, тому що її розташування здалось йому неправильним – вона нерухомо висіла під кутом, наче зламаний спис.

– Кріс МакТаллом, – сказав Гаррі, – двадцять п’ять років. Втратив керування на повороті на швидкості десь сорок-п’ятдесят миль[60] на годину. Перечепився об запасну колію й перелетів через кермо. Збоку від дороги був стовп – думаю, він вдарився об нього плечем.

– Скільки часу він там пролежав? – запитав я.

– Хвилин десять-п’ятнадцять.

– Чи є якісь ознаки втрати крові?

Гаррі заперечно похитав головою.

– Жодних. Йому ввели один літр внутрішньовенно. Кров’яний тиск сто на шістдесят, пульс – сто десять, ран немає. Пощастило хлопцеві.

– Він встиг щось сказати?

– Майже нічого. Одинадцять балів за шкалою ком, зіниці реагують нормально.

Я подивився на Кріса і почав огляд: шию було знерухомлено, дихання було нормальним, у легені потрапляло достатньо кисню. Пульс був швидким, але з хорошим наповненням, кров не витікала на простирадла.[61] Кінчики пальців на лівій руці були рожевого кольору, теплими на дотик. Я крикнув йому у вухо: «Крісе!» Він відкрив очі, а потім знову їх закрив. «Що з мотоциклом? – несподівано промовив він. – Мій мотоцикл…» Він не реагував на прохання стиснути мої пальці, але, коли я міцно натиснув ручкою на нігтьове ложе, щоб перевірити його реакцію, він висмикнув руку, вилаявся і спробував вдарити мене здоровою рукою. Його обличчя, яке щойно було блідим і відстороненим, вмить набуло жорстокого виразу.

– Дванадцять-тринадцять балів за шкалою ком Глазго – здається, він опритомнює.

МакТаллом напружився від злості: він намагався встати на підлогу, але не міг це зробити через біль у руці та кріплення на голові й на шиї. Гаррі допоміг мені покласти його на стіл і вколоти морфін. Він знову заснув, і нам вдалося зрізати захисний шар рукава куртки. На футболці не було слідів крові, але праве плече було деформованим – на відміну від лівого плеча, м’язистого й розташованого під прямим кутом, воно було м’яким, набряклим і діагональним. Гаррі мав рацію: очевидно, він вдарився плечем об стовп, перенісши вагу свого тіла на ключицю. Після того як морфін подіяв, ми обережно перевернули МакТаллома на лівий бік, не змінюючи кут нахилу його спини, щоб перевірити хребет на наявність ушкоджень. Усе було добре.

– Чи відчуваєте ви, як я торкаюся вашої руки? – я провів рукою по пальцях його лівої руки. Він стиснув зуби, але спробував кивнути – це неможливо зробити в тугому комірці.