Розділ «Епілог»

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами своїх черевиків.[121]

Волт Вітмен, «Пісня про себе»

Мій кабінет – це переоснащена орендована квартира, розташована на жвавій единбурзькій вулиці. Оглядова кімната розташована зі східного боку: улітку вранці в ній світло й тепло, а взимку вона холодна й кольору сепії. Сталевий умивальник встановлено в одному з кутків під шафами, у яких зберігаються пробірки зі зразками, голки і шприци; в іншому кутку стоїть холодильник для вакцин. За шторою – стара оглядова кушетка, на ній лежить подушка і складено простирадло. На одній стіні висять книжкові полиці, а інші прикрашені анатомічними кресленнями да Вінчі, дошками з оголошеннями й сертифікатами медичних коледжів. Також там є схема міста з позначеною територією, яку ми обслуговуємо, – така собі діаграма міської анатомії, утворена з кольорових автошляхів, річок і другорядних доріг.

Я подорожую тілом, слухаючи легені пацієнтів, перевіряючи роботу їхніх суглобів і дивлячись крізь їхні зіниці, і беру до уваги не лише кожну особу і її анатомію, а й будову тіл усіх тих, кого я оглядав раніше. У кожного з нас є пейзажі, які ми вважаємо особливими: місця, наділені змістом, здатні викликати прив’язаність або благоговіння. Для мене таким пейзажем стало тіло; кожен його дюйм є знайомим і пов’язаним із сильними спогадами.

Уявляти тіло як пейзаж або як дзеркало у світ, який підтримує в нас життя, у центрі міста буває важко. З точки зору географії територія моєї практики досить мала – я можу об’їхати всіх моїх пацієнтів на велосипеді, але зріз населення, який вона охоплює, великий. Вона охоплює вулиці, на яких живуть заможні люди, і будівлі, що вражають своєю бідністю; щільні професійні квартали й студентські гуртожитки. Коли тебе однаково привітно зустрічають біля колиски новонародженого і в будинку для літніх людей, біля смертного ложа, завішеного балдахіном, і в занедбаній квартирі – це рідкісний привілей. Моя професія – це наче паспорт або ключ до дверей, які зазвичай тримають замкненими; я повинен відімкнути їх, стати свідком потаємного страждання і, якщо це можливо, полегшити його. Часто навіть ця скромна мета недосяжна: здебільшого доводиться не ефектно рятувати життя, а тихо, методично намагатись відтермінувати смерть.

У центрі району, неподалік клініки, розташоване кладовище, відгороджене від міста високою стіною. Доріжка з гравію в’ється між міцними березами, дубами, сикоморами й соснами; їхнє коріння огортає труни, які повертаються в землю. Я приходжу сюди в перервах між викликами і роботою з клієнтами, щоби побути тут наодинці. Іноді я зустрічаю батьків з дітьми, що, як і я, вирішили відпочити від міського шуму. Ми усміхаємось і вітаємось кивком голови; діти, з якими я познайомився в клініці, бігають між плитами і сміються; немовлят, яких я оглядав, заколисують у візочках.

Прізвища, викарбувані на плитах, мені знайомі: я щодня бачу їх на екрані комп’ютера. Деякі надгробні пам’ятники показово солідні, а інші скромні й прості – на них є лише ім’я і дві дати. Є щось демократичне в тому, як багаті лежать тут поруч із бідними. Ряд біля стіни відведено для місцевих євреїв: він відгороджений сталевою огорожею, але вона не здатна стримати коріння дерев. Там є пам’ятники людям, які загинули далеко від домівки на службі втраченій імперії, від куль, пологів або тропічної лихоманки. На деяких з них вшановано гідно прожите життя, а інші оплакують передчасну смерть. Професії небіжчиків, викарбувані на плитах, відображають соціальні зміни останніх приблизно ста років: продавці одягу, мірошники, священики, банкіри. На кладовищі є обеліск майстру аптечної справи, встановлений в той час, коли вони продавали власні настоянки, і могила лікаря, який колись допомагав похованим поряд людям.

Яструби в’ють гнізда на деревах та полюють на мишей і на менших птахів, які живуть серед могил. Над пам’ятниками, що впали на землю, в’ється плющ, а між могилами ростуть ожинові хащі. Літо приносить із собою певну тишу, густу й насичену, і мені іноді здається, що за нею я чую тихе дихання листя. Восени це листя вкриє могили червоно-жовтим килимом, а взимку надгробні камені стоятимуть серед снігових заметів, як вартові. Але навесні гілля вкриється свіжим листям, і молода трава пробиватиметься з-під землі там, де на неї падає світло.

Життя – це чистий вогонь, і ми живемов променях невидимого сонця всередині нас.

Сер Томас Браун, «Гідріотафія, або поховання в урнах» (1658)