Розділ «Тюркський світ в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст»

ХІХ – початку ХХ ст

ХІХ ст. – це «період націоналізму», коли поставали новочасні нації й формувалися новочасні національні літератури. Українці не стояли осторонь від цього процесу. Правда, вони не мали в той час ні своєї держави, ні сильної еліти. Тому процес націотворення відбувався в них сповільненими темпами і вони відставали від деяких сусідніх народів.

Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових пам’яток української історичної белетристики початку ХІХ ст. є «Історія русів»641. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка (1814—1861), деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…». Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…». Тому є підстави говорити про помітний вплив цього твору на українську національну літературу ХІХ ст.

Тарас Шевченко «Автопортрет», 1840—1841 рр.

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський (1808—1878), відомий учений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський (1717—1795). Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». Це – Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині.

Автор «Історії…» намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але основну увагу він приділив історії козацтва. Чимало уваги він приділяє постаті Богдана Хмельницького, діяння якого оцінюються позитивно.

«Історія…» багато в чому повторює й фактаж, й ідеологеми козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Для цих літописців притаманні були певні антитатарські й антитурецькі мотиви, які, щоправда, не виступали на передньому плані. Щось подібне бачимо й в «Історії…». Наприклад, автор вважає, що Русь (Україна) втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади.

Не міг автор «Історії русів» обійти таку дражливу тему, як залучення Хмельницьким татар. Але цей факт подається в творі як незначний епізод. Взагалі з «Історії…» виходить так, ніби Хмельницький найняв татар собі на службу. При цьому татари неодноразово зраджували козаків. Ідея зради татарами козаків, представлена в «Історії русів», з часом стала «незаперечним фактом» в українській історіографії. Ось як, наприклад, у цьому творі говориться про ці зради: «Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перераховував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо під час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаками самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальством, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого»642. Антитатарські й антитурецькі мотиви в «Історії русів» загалом зрозумілі. Вони не лише узгоджувалися з відповідними мотивами у фольклорі і в творах козацьких літописців.

У той час, коли писалася «Історія русів», йшло змагання Туреччини й імперської Росії за Північне Причорномор’я, яке супроводжувалося низкою війн. І не виключено, що автор «Історії русів» брав участь у цих війнах.

Антитюркські ідеологеми, стереотипи знайшли відносно широке поширення в українській художній літературі, зокрема в історичній белетристиці. Наприклад, це стосується Михайла Старицького (1840—1904), Данила Мордовця (1830—1905) та інших. Мала ця тенденція продовження і в українській літературі ХХ ст. – причому в літературі різного ідейного спрямування (національно орієнтованій, радянській, «дисидентській» тощо). Перелік цих творів, їхній аналіз, розгляд у них антитюркських мотивів зайняв би багато місця. Загалом ці мотиви не є оригінальними. Це переважно повтор «антитюркських штампів» українського фольклору, козацьких літописів та «Історії русів». Навіть у творах, у яких доводилося вести мову про досягнення османського світу, зустрічаємо чимало антитюркських моментів. Маються на увазі твори про Роксалану, дружину турецького султана Сулеймана І. Таких в українській літературі є чимало. Найбільш відомі серед них повість Осипа Назарука (1883—1940 «Роксолана» (1930) й роман під такою ж назвою Павла Загребельного (1924—2009), що побачив світ у 1980 р.

Та все ж в Україні були автори, які намагалися зрозуміти й пізнати тюркський світ, відходячи від антитатарських і антитурецьких стереотипів. До таких варто віднести передусім Тараса Шевченка. У його творчості зустрічаємо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики. Причому письменник пройшов непросту еволюцію від негативного ставлення до тюркського світу до позитивного.

У ранній творчості Шевченка, радше, бачимо ставлення негативне. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному з епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, – і дівчаток, і хлопчиків…»643 Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».

У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на Туреччину, зокрема в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У цьому творі знайшли відображення розповіді про морські виправи запорізьких козаків на Константинополь (Стамбул). Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру.

Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюллова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т. ч. й російським. Брюллов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки644. Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюллова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула – Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюллова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі».

Звісно, в «Гамалії» зустрічаємо деякі антитурецькі моменти. Наприклад, з іронією ведеться мова про туркеню, яку можна сприйняти як узагальнений образ Туреччини. Приблизно так само говориться й про «султана», котрий дрімає в «харемі». Загалом Туреччина подається як багата й водночас лінива, розманіжена країна. Але в цій країні страждають українські козаки-невільники, яких їде визволяти Гамалія з хлопцями. Страждання невільників породжує ненависть до турків. Звідси заклик, який автор вкладає в уста Гамалії: «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!»645.

Проте такі антитурецькі моменти аж ніяк не є визначальними. У поемі маємо романтичну візію, де вигаданий герой Гамалія здійснює «незвичні» вчинки. Адже похід через Чорне море і напад на добре укріплений Стамбул – це щось надзвичайне. Цікаво, що Шевченко в цій поемі називає Туреччину Візантією. Мимоволі виникають асоціації з походами давніх русичів на землі Ромейської імперії. Цікаво також, що вигаданий герой поеми має не слов’янське ім’я. Радше, це ім’я тюркського походження. Чи зробив це Шевченко свідомо чи ні, наділивши свого героя таким іменем, можна лише гадати.

До відомих творів Шевченка відноситься поема «Кавказ» (1845). У ній піднімається тема завоювання імперською Росією Північного Кавказу, де жили мусульманські народи. Частина цих народів належала до тюркського світу.

«Кавказька тема» займала помітне місце в тогочасній російській літературі. Олександр Пушкін пише поему «Кавказький бранець», йому ж належить твір мемуарного характеру «Подорож до Арзрума під час походу 1829 р.». Дія відомого прозового твору Михайла Лєрмонтова «Герой нашого часу» теж відбувається на Північному Кавказі. Американська дослідниця Ева Томпсон цілком справедливо вказала на імперські ідеї в цих творах, на те, що в них свідомо виправдовувалося російське завоювання. Ні Пушкін, ні Лєрмонтов, писала вона, «не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів на достойних… та негативних… Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків»646. До цього можна додати й те, що ідейно близькі до названих письменників-класиків декабристи, маючи на меті побудову «демократичної імперії», вважали, що кавказькі народи необхідно упокорити, а деякі з них взагалі депортувати з рідної землі647.