Розділ «Тюркський світ в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст»

На долину заїзжають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парости розпустило

У їх біднім краї»654.

Існує думка, що при написанні вірша Шевченко використав автентичну казахську легенду655. Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.

Цю подорож поет детально описує в своїй повісті «Близнюки». Опис цей далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, радше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей). При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим». Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля: «Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!»656

Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848). При написанні картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.

Взагалі казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші.

Цікавим є Шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також низка інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби в Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856—1857).

Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857—1858). Його захоплювали деякі народні вірування тюркських народів. «Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление»657. Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».

Схоже, Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж з майже «єдинокровними» росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів-розкольників. В одному з місць «Щоденника» зазначає: «Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общительнее этих прямых потомков Стеньки Разина»658.

Загалом характеризуючи ставлення Шевченка до тюркського світу, можемо констатувати, що воно було позитивним. Ця позитивність визначалася кількома моментами. По-перше, Шевченко був противником імперської політики Росії. Вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці. У цьому сенсі він бачив у них «товаришів по нещастю». По-друге, Шевченко був доволі толерантною людиною. Про це свідчить як його літературна творчість, так і творчість художньо-образотворча. Він умів долати «рідні» міфи й стереотипи і пізнавати «чуже». Життя тюркських народів Казахстану й Середньої Азії викликало в нього чималий інтерес. Звідси його численні малюнки казахів, відображення «казахської теми» в поезії та прозових творах.

Якщо зараз, в умовах глобалізації, таке ставлення вважається нормальним та бажаним, то цього не скажеш про ХІХ ст. У тогочасній європейській культурі явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до «нецивілізованих народів», зокрема народів тюркського світу. Шевченко якраз тут був винятком.

Дещо схожу еволюцію в ставленні до тюркських народів пройшов також видатний український письменник і діяч Пантелеймон Куліш. У молоді роки він, як і Шевченко, захоплювався козацтвом. Відповідно, негативно сприймав тюркський світ. Останній був йому чужим та ворожим. Однак з часом Куліш змінює своє ставлення до козацького феномену, заявляє про критичне ставлення до нього.

Пантелеймон Куліш

У цій критичності Куліш заходив, здавалось би, дуже далеко. Він протиставляв козацькій нецивілізованості цивілізованість українських сусідів – поляків, росіян і навіть турків. У кінці життя Куліш демонстрував захоплення мусульманським Сходом. У 1861 р. він відвідав Стамбул, зацікавився філософією Ібн Рошда (Аверроеса)659.

Пантелеймон Куліш мав намір створити цикл «східних поем». Однак так і не реалізував цей намір. Щоправда, його перу належить поема «Магомет і Хадиза», де письменник у ідилічно-романтичному дусі змальовує відносини між засновником ісламу та його дружиною.

Куліш займав позицію, котру можна охарактеризувати як туркофільську. Він вважав (і цілком справедливо), що Османська імперія була економічно, політично й культурно розвинутою державою. Натомість козаки, з яких українці зробили героїв, часто займалися розбійницьким грабунком турецьких володінь, оскільки саме там можна було поживитися.