Розділ «Тюркський світ в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст»

Цікавився Агатангел Кримський своїми далекими предками – кримськими татарами. Зокрема, у Всеукраїнській академії наук ним була створена «Тюркологічна комісія». Сам Кримський часто відвідував Крим, переважно бував у Ялті й Бахчисараї, багато спілкувався з місцевими мешканцями. Підтримував дружні зв’язки із Ісмаїлом Гаспринським (1851—1914) – кримськотатарським просвітителем і реформатором татарських шкіл у Криму.

Кримському належить низка сходознавчих праць, які стосуються ісламознавства, іраністики. Є, звісно, й праці, в яких розглядається історія, культура тюркських народів. До них можна віднести «Історію хозарів», в якій зібрано чимало матеріалів різними мовами. Є в нього роботи з історії літератур тюркських народів (башкирів, казахів). Правда, вони так і не були опубліковані. Зате у 1924—1927 рр. побачила світ його чотиритомна «Історія Туреччини та її письменства»672, яка справедливо вважається класикою османознавчих досліджень.

Під редакцією Кримського вийшов збірник «Студії з Криму»673, де також були вміщені і його праці. Зокрема, там була стаття, де подавалася в скороченому вигляді історія Криму й кримських татар. Також Кримський там подав розвідку, де йшлося про долю українських полонених у Криму. Займався вчений і питаннями літератури й мови кримських татар. Перекладав із кримськотатарської мови твори деяких письменників, зокрема поезії хана Газі Гірея.

Загалом же Кримський, попри тюркське походження своїх предків, не дуже високо ставив «тюркську расу». Вважав, що вона в мусульманському світі поступається в культурному плані іранцям. Представники тюркських народів, на його думку, мало рухаються вперед по шляху прогресу, демонструючи вузький релігійний фанатизм. Але тут Кримський переважно звертав увагу на Османську імперію, яка за його часів деградувала й зрештою припинила існування. Але, як відомо, турки знайшли в собі сили здійснити в країні реформи й стали світською, успішною державою мусульманського світу. Тому до міркувань Кримського щодо «тюркської раси» варто відноситися обережно.

Отже, можемо констатувати, що, попри існування в українській культурі потужного антитюркського дискурсу, деякі її представники намагалися відійти від нього. Це стосується такий знакових фігур, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та Михайло Коцюбинський. Щоправда, цей відхід був «майже не помічений».