Розділ «Палац кита»

Сліди повели до кристалів, схожих на орган. Дійшовши туди, я помітив, що ці кришталеві стовпи здіймаються похило, бо їхні підніжжя відірвалися від скелястої стіни й стоять навскоси.

В темній щілині моя лампа показувала вхід до якогось заглиблення. Тріщина між скелею й кристалами була досить широкою. І я, і моя супутниця змогли пробратися нею й перетягти за собою клунка.

Коридорчик повів через доломітову масу, що містила в собі залізну руду.

Але найбільшою радістю для мене було те, що я з першого ж кроку потрапив у грязюку.

Де є грязюка, там має бути вода! Бебі зупинилася і з насолодою почала лизати рідину, що струмилася по скелі.

Коридор пішов тепер углиб. Як показували мої прилади, ми були на висоті двадцяти метрів над рівнем моря. Нарешті, коридор став ширшим і вищим, у ньому почали зустрічатися заглиблення й прірви. А трохи згодом передо мною відкрилася печера біля ста п'ятдесяти метрів завширшки. Темна, звичайна печера, без будь-яких прикрас на стінках.

І все ж таки в ній ховався найцінніший скарб! Посередині печери лежало озеро, оточене напівкруглою скелястою галереєю, по якій можна було просуватися. З другої, недоступної половини скелястої стіни з висоти тридцяти метрів стікала до озера тоненька цівочка води.

Звуки цього водоспаду були для моїх вух найсолодшою симфонією! Ми знайшли воду!

Я кинувся до озера з флягою, та Бебі випередила мене і, мов цуценя, почала хлебтати воду.

Однак після першого ж ковтка вона вже пошкодувала, що з такою радістю кинулася сюди. Похитуючі великою головою, глянула на мене й сердито забурчала.

— Що, недобра вода, Бебі? — запитав я перелякано і покуштував сам. Ох! Таж це гірка лікувальна вода, яку наливають у пляшки.

— Боже мій! — почав я нарікати на долю. — Почекай, Бебі! Мені щось спало на думку. А може, та вода, що тече навпроти, придатна для пиття?

Бебі зрозуміла мене і, коли я сів на її спину, попливла до того місця, де струмочок вливався до озера.

— О, яке щастя! — вигукнув я радісно, ковтнувши води. Та й Бебі не вагалася, повернула морду до струмка і, поки я наповнив свою флягу, вдосталь напилася.

Була це прісна, чиста, як кришталь, вода і така крижана, що аж у зуби заходила.

«Чому ж в озері вода така гірка?» міркував я, наповнюючи флягу. А набрати воду не так просто — треба було ловити струмок вузенькою шийкою фляги. А до того ж ще й Бебі підо мною не стояла спокійно. Минуло кілька годин, поки я набрав води.

Коли все було зроблено, я подав Бебі знак повертатися на берег. Питво в нас є, тепер можна вже щось і попоїсти. Певно, Бебі теж зголодніла. Отже, повернімося до свого клунка.

Коли ми вибралися на берег, я з переляком побачив, що клунка на місці немає. Зник, пропав! Але ж я добре пам'ятаю, що поклав його на оцю прибережну скелю, а біля нього залишив кирку й залізний лом. Вони теж зникли. Невже тут були злі духи? А може, печерні карлики?