Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Лабіринти пам’яті

Ейдетика — вивчення людей з ейдетичною, або так званою фотографічною, пам’яттю.

Результати досліджень свідчать, що люди з ейдетичною пам’яттю дратівливіші й тривожніші за інших.

Більшість людей з ейдетичною пам’яттю (але, певна річ, не всі) — аутисти. Є також зв’язок між фотографічною пам’яттю та синестезією — станом, коли два чи більше органів чуття переплетені між собою. Наприклад, коли цифри бачаться кольоровими й кожна послідовність чисел складається в картину.

Розділ 12

Ян Бубланський нетерпляче чекав вихідного дня й довгої розмови з рабином Ґолдманом із седермалмської парафії, палко жадаючи з’ясувати для себе деякі моменти, дотичні до існування Бога.

Не те щоб він робився атеїстом. Але саме уявлення про Бога ставало для нього дедалі проблемнішим, і йому бажалося поговорити про відчуття безглуздості, що все більше охоплювало його останнім часом, а можливо, і про мрії піти з роботи.

Бубланський, звичайно ж, уважав себе за доброго фахівця. Узагалі він мав чудовий відсоток розкриття злочинів, і часом робота його, як і раніше, стимулювала. Однак він не був упевнений у тому, що йому хочеться й далі розслідувати вбивства. Він міг би, поки ще не пізно, набути якихось нових навичок, перекваліфікуватися. Ян мріяв викладати, допомагаючи молодим людям повірити в себе й знайти свій шлях — мабуть, тому, що сам частенько вкидався в глибоку невіру у власні сили. Та він не знав, який йому обрати напрям. Ян Бубланський добре розумівся лише на ситуаціях, що траплялися в його житті найчастіше. Наприклад, на раптових трагічних смертях і патологічних людських збоченнях, хоча цього викладати йому зовсім не хотілося.

Було десять хвилин на дев’яту ранку, і Ян стояв перед дзеркалом у ванній кімнаті, приміряючи свою ярмулку — на жаль, уже далеко не нову. Колись вона мала яскраво-блакитний екстравагантний колір, а тепер видавалася збляклою й приношеною, як маленький символічний образ його власного розвитку. Принаймні так подумалось йому, бо своїм зовнішнім виглядом він був явно невдоволений.

Він почувався обважнілим, виснаженим і лисим. Ян недбало взяв до рук роман Зінґера «Чарівник з Любліна». Книжка так йому полюбилася, що ще кілька років тому він поклав її у вбиральні на той випадок, якщо йому захочеться почитати щось, сидячи на унітазі. Але тепер поринути в читання йому не вдалося. Задзвонив телефон, і настрій Яна не прояснів, коли він, глянувши на дисплей, зрозумів, що телефонує головний прокурор Рікард Екстрем. Його дзвінок означав не просто роботу, а, найпевніше, справу, що має важливе політичне й медійне значення. Інакше Екстрем викрутився б, як змій.

— Привіт, Рікарде, радий тебе чути, — збрехав Бубланський, — та я, на жаль, не маю часу.

— Що?.. О ні, тільки не тепер, Яне. Цього ти просто не можеш пропустити. Я чув, що в тебе сьогодні вихідний…

— Саме так, і я збираюся… — йому не хотілося говорити «в синагогу», бо до його єврейства не надто приязно ставилися на роботі, тож він додав: —…до лікаря.

— Ти захворів?

— Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі? Лише починаєш недугувати?

— Скидається на те.

— Ну, тоді ніяких проблем. Адже ми всі за крок до хвороби ходимо, чи не так? Справа важлива, Яне. Мені навіть дзвонила міністр підприємництва Ліса Ґрін, і вона вже в курсі, що розслідування провадиш ти.

— Мені вкрай важко повірити, що Ліса Ґрін знає, хто я такий.