Розділ «11. Перший урок»

Сьогодні Агнешка не може доспати чи бодай долежати до ясного ранку. Флокс від учора у Зависляків — оце і всього доброго, від чого була спокійною цієї ночі. З неглибокого напівсну раз у раз вихоплює її все наростаючий тривожний неспокій. Ще перед досвітом остаточно пробудилася — і тепер гарячково обмірковувала, як одвести легковажно й наспіх складений план, як уникнути сорому і явного скандалу. Зрештою, хай і не скандалу. Але як уже на самому початку знести їхнє розчарування, не виправдати надії тих, із повіту, хто їй повірив? Вона й сама тепер не пригадує добре, з ким ото домовлялася. Забагато було нових людей, забагато вражень. Молода вчителька від надміру люб’язності, виявленої до неї, розтала, забула, з ким розмовляла, особливо ж тому, що чи не всі найвищі повітові установи — адміністративні, політичні та шкільні — містилися в одному будинкові. Не запам’ятала вона й табличок з написами, йшла, куди її вели. І все турбувалася, як бути з багажем, зокрема з книгами, яких було чимало. Саме через отой нещасний багаж і зродився проект ще нещаснішої інспекції. Може, не так уже й інспекція, як ці перші відвідини, щоб начальство побачило, як тут Агнешка дає собі раду. Той не старий ще чоловік з широким веселим обличчям, з чубчиком перчаного кольору над чолом, що скидався на корківник... так, він якось смішно лаявся. Як же це?.. То він, заклопотаний власним відрядженням, з’явився в кабінеті відсутнього завідувача відділом, по хвилинній розмові з Агнешкою допався до телефону, скликав до неї гурт відповідальних осіб, розпорядився, що вона має взяти з собою, а що залишити, і знову дзвонив по телефону, зобов’язуючи якихось працівників інспекторату, до котрих звертався, як до добрих знайомих, аби зараз же, післязавтра, в понеділок вибралися провідати в Хробричках Агнешку Жванець і принагідно підкинули їй, як він висловився, різне дівоче причандалля. Все залагоджено, запевнив він її на розстання і ще вирядив з нею двох молодих працівників посадити її на автобус. Ах, як вона була тоді вдячна йому, а зараз... У Хробричках нема пошти, нема телефону. Із Хробриць, утім, можна б іще подзвонити, відкласти одвідини... А й справді! П’ята година. На шосту буде в Хробрицях. Але хто о шостій ранку дасть дзвонити? А пізніше? Пізніше буде вже невчасно. Коли б із нею до Хробриць хтось поїхав? Семен? Семен надто повільний, з ним там можуть не рахуватись. Балч? Ніні — тільки не це.

Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі — ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними — добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно. Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє — Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.

Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.

— Ви, панночко, війта шукаєте? — здогадується вона,— Війт поїхав, певно, десь далеко, бо ще з ночі.

— А Семен?

— А, Семен! — махає рукою Павлинка, буцімто уболівала за страченим.— Той то вже має нічку, божечки! Щойно в мене поснідав, а тепер десь, певне, приліг. Поможіть-но мені, панночко, золотко моє, прив’язати цю мотузку.

Натягли мотузку між двох яблуньок, розвішують випране дитяче шмаття.

— Рано ви, пані, схопилися.

— Ох, Павлинко, я так боюся, так боюся...

— Чого там боятися? Все помаленьку владнається.

— Матері чогось погрожують... Сама не знаю, за віщо.

— Е, жінки є жінки... Погергочуть, поскрегочуть і перестануть. Хіба я по Собі не знаю?

— Добра ви, Павлинко. Дякую вам за айстри.

— За які айстри?

— А за ті, що в класі, на столі.

— Нічого про них і не відаю,— вдаряє руками об фартух.— А от, бачите, дехто вас і любить.

Розвісила останню сорочечку, вилила з балії воду.

— Коли ви вже тут, то ходімо снідати.

— Не хотіла б будити дітей, та й пану Завислякові заважати...