Розділ четвертий «Чи встигну я туди при свічці?»

Розділ четвертий

«Чи встигну я туди при свічці?»

З кожним кроком жовтень відступав все далі. Трістран почувався дивно — наче йшов з осені у літо. Через ліс була протоптана стежка, поросла густим чагарником з одного боку — і Трістран з неї не звертав. Високо над головою горіли ясні зорі, а повний місяць кольору стиглого зерна сяяв золотом. У місячному світлі на кущах шипшини темніли квіти.

Хлопця починало хилити в сон. Спершу він із цим боровся, але далі вже не міг; скинув пальто, поклав на землю свою чималу шкіряну сумку — пізніше, через двадцять років, такі сумки стали називати на честь прем’єр-міністра Гладстона — і, влігшись на сумку замість подушки, вкрився пальтом.

Спочатку він лежав і дивився на зірки. Здавалося, ніби це небесні танцюристи, що вишукано застигли у неймовірно складному танці. Йому навіть уявлялися обличчя зірок: бліді, з ледь помітними усмішками. Віками спостерігаючи згори за цим світом, за метушнею, радощами і жалями людства, не можна не усміхатися щоразу, коли хтось уявляє себе центром Всесвіту — а саме це з кожним із нас час від часу трапляється.

Тоді Трістран зрозумів, що спить, і зайшов до себе в спальню, яка одночасно виявилася класною кімнатою сільської школи. Пані Черрі постукала по дошці й наказала всім замовкнути. Трістран зазирнув у свої записи, щоб зрозуміти, який же зараз урок, але не зміг нічого розібрати. Пані Черрі була страшенно схожа на Трістранову матір — хлопець аж здивувався, як він раніше не помітив, що насправді це одна й та ж людина. Вчителька викликала Трістрана до дошки і дала завдання перерахувати всіх королів і королев Англії з датами їхнього правління.

— Перепрошую, — сказав йому на самісіньке вухо тихий кошлатий голос. — Чи не могли б ви спати трохи тихше? Ваші сни такі гучні, що проникають до моїх, а я, знаєте, ніколи особливо не захоплювався історичними датами. Вільгельм Як-його-там, тисяча шістдесят шостий — мені цього досить, хай би краще була миша-танцюристка замість цієї інформації.

— Га? — відгукнувся Трістран.

— Трошки тихіше, — порадив голос. — Якщо можете.

— Вибачте, — сказав Трістран, і з тієї миті замість снів бачив тільки темряву.

— Сніданок, — сказав голос йому на вухо. — Грибчанські, смажені на маслі з диким часником.

Трістран розплющив очі. Ранкові промені пробивалися крізь густе віття кущів шипшини, забарвлюючи траву зеленим золотом. У повітрі висів пречудовий запах.

Перед самісіньким Трістрановим носом стояла олов’яна миска.

— Звичайно, сніданок небагатий. Сільський, можна сказати. Благородні панове, звісно, звикли до іншого, а для таких, як я, хороший грибчанський — вершина смаку.

Трістран блимнув очима, занурив руку до миски і двома пальцями витяг звідти великий гарячий гриб. Хлопець обережно відкусив маленький шматочок, і аж зайшовся слиною. За все життя Трістран не їв нічого смачнішого — прожувавши гриб, він так і сказав.

— Ви дуже ввічливі, — зраділа маленька фігурка, що сиділа по той бік вогнища, яке потріскувало і диміло в ранковому повітрі. — Надзвичайно ввічливі. Але ж і ви, і я добре знаємо, що з’їли ви всього лише шматочок смаженого польового грибчанського, і ані крихти чогось путящого…

— А ще можна? — запитав Трістран, нарешті розуміючи, як сильно він зголоднів: часом так буває, коли трохи поїси.

— Яке виховання! — захопилася маленька істота, одягнена у велике смішне пальто й не менш смішний капелюх. — Ви запитуєте, чи можна ще, наче покуштували перепелиних яєць пашот і копченого м’яса газелі з трюфелями, а не простого грибчанського, на смак схожого на тухлятину, якої навіть коти не їстимуть! Оце я називаю виховання!

— Справді, я дуже хотів би з’їсти ще один гриб, — сказав Трістран. — Якщо ви не проти.