Розділ четвертий «Чи встигну я туди при свічці?»

— Шістдесят, а потім десять.

— Чи встигну я туди при свічці?

— Ще й повернешся, не бійсь.

— Не барися, ширше крок

Будеш там, не згасне й свічка.

— Так, правильно, — підтвердив кошлатий коротун і стривожено озирнувся, мовби чогось боявся.

— Але ж це всього лише дитячий віршик, — зітхнув Трістран.

— Всього лише? Дитячий? Боже, та по цей бік муру багато хто ладен був би сім років відгарувати за таке заклинання! А там, звідки ти прийшов, ви й оком не моргнувши розповідаєте таке своїй дітворі разом з «ой люлі-люлі» чи «сорока-ворона»… Вам холодно, хлопче?

— Я й не помічав, але так, трохи холодно.

— Озирніться. Стежку бачите?

Хлопець закліпав очима. Сірий ліс мовби поглинав світло — у ньому зникало будь-яке відчуття напряму і відстані. Трістранові здавалося, що вони йдуть стежкою, але тепер, коли він намагався її розгледіти, стежка востаннє промайнула під ногами і зникла, наче оптичний обман. Йому здавалося, що ось ці два дерева і он той камінь позначали межі стежки, але тепер ніякої стежки не було — тільки сутінки, тіні й бліді стовбури навкруги.

— Отепер нам гаплик, — тихо промовив кошлатий чоловічок.

— Треба бігти? — запитав Трістран, знімаючи капелюха і притискаючи до грудей.

Коротун похитав головою.

— Немає сенсу. Біжи не біжи — ми у пастці.

Підійшовши до найближчого високого стовбура, трохи схожого на березу, він щосили штовхнув його. З дерева впало декілька сухих листків. А ще з гілки зірвалося і впало на землю щось біле — з тихим, схожим на шепіт звуком.

Трістран підійшов ближче, щоб роздивитися. Це був білий пташиний скелет — чистий і сухий.

Чоловічок здригнувся.

— Я вмію мінятися з іншими місцями, — повідомив він Трістранові, — але не знаю нікого, кому було б не страшно тут опинитися. Судячи з цієї штукенції, тут навіть уміння літати не допоможе.

Він підчепив скелетик лапоподібною ногою.