Розділ «24. Бавдоліно у замку Ардзруні»

У травні 1190 року військо вступило на територію Азії, перетнуло Віфінію, дійшло до Лаодикеї і попрямувало до земель турків-сельджуків. Старий султан Іконійський називав себе союзником Фрідріха, але сини усунули його від влади і напали на християнське військо. Точніше ні — Килидж теж, схоже, змінив своє ставлення, але ніхто нічого точно так і не дізнався. Сутички, бійки, цілі баталії — Фрідріх виходив з них переможцем, але військо його було подесятковане холодом, голодом і наскоками туркменів, які з'являлися не знати звідки, вдаряли по флангах його війська і тікали, добре знаючи всі стежки і схованки.

З труднощами просуваючись пустельними, опаленими сонцем теренами, вояки були змушені пити власну сечу або кінську кров. Коли вони прибули під Іконій, військо прочан зменшилося до тисячі лицарів.

Але була то непогана облога, і молодий Фрідріх Швабський, хоч і слабосилий, бився чудово й очолив вирішальний приступ, яким взяли місто.

— Ти так холодно говориш про молодого Фрідріха.

— Він не любив мене. Він не довіряв нікому, ревниво ставився до молодшого брата, який позбавив його імператорської корони, і, звісно, відчував ревнощі й до мене через почуття, які живив до мене його батько, хоч я не був однієї з ним крові. А може, ще в дитинстві його непокоїли погляди, які я кидав на його матір, чи вона на мене. Він ревнував також через авторитет, який я здобув, подарувавши Градаль його батькові, і завжди виказував недовіру до цілої тієї історії. Коли говорилося про виправу до Індій, я чув, як він бурмоче, що про це ще буде мова у відповідний момент. Йому здавалося, ніби всі у нього щось забирають. Саме тому під Іконієм він повівся так відважно, хоч у той день його лихоманило. Тільки коли батько похвалив його за чудовий цей подвиг перед усіма своїми баронами, я побачив, як в очах його заблиснуло сяйво радості. Гадаю, єдиний раз в його житті. Я пішов віддати йому шану, і я справді дуже радів за нього, та він лиш неуважно мені подякував.

— Ти такий подібний до мене, Бавдоліно. Коли я писав літописи своєї імперії, я теж зупинявся на найменших заздрощах, ненавистях, ревнощах, які розбивають сім'ї владоможців і розладнують великі суспільні починання. Імператори теж люди, а історія є також історією їхніх слабкостей. Але продовжуй.

— Завоювавши Іконій, Фрідріх тут же вирядив послів до Левона Вірменського, щоб той допоміг йому пройти через свої землі. Вони були союзниками, вони самі це пообіцяли. Та Левон все не посилав нікого нам назустріч. Може, його охопив страх, що його чекає такий самий кінець, як султана Іконійського. І ми йшли далі, не знаючи, чи дочекаємось допомоги, а провадив нас Ардзруні, запевняючи, що посли його князя неодмінно прибудуть. Одного червневого дня, повернувши на південь і проминувши Ларинду, ми вступили в Таврські гори і нарешті побачили цвинтарі з хрестами. Ми були в Кілікії, християнській землі. Нас відразу прийняв вірменський правитель Сибілії, а далі, біля тієї проклятої річки, назву якої мені хочеться забути назавжди, ми зустріли посольство, яке прибувало від імені Левона. Тільки-но про нього повідомили, Ардзруні попередив, що йому краще не показуватися, і зник. Ми зустрілися з двома достойниками, Константом і Балдуїном з Камардейса, і я ніколи ще не бачив послів з такими неясними цілями. Один з них заповідав неминуче прибуття у всій помпі Левона і католикоса Григорія; другий щосили викручувався, зауваживши, що попри велике бажання вірменського князя допомогти імператорові, він не може показувати Саладинові, що дає вільну дорогу його ворогам, а отже мусить діяти дуже обережно.

Тільки-но посольство відбуло, як знову з'явився Ардзруні і відвів убік Зосиму, який потім пішов до Бавдоліна, а той повів його до Фрідріха.

— Ардзруні каже, що хоч він не має жодного бажання зраджувати свого володаря, але підозрює, що Левон зрадів би, якби ти затримався тут.

— В якому сенсі? — спитав Фрідріх. — Він що, хоче запропонувати мені вина і дівчат, щоб я забув, що маю йти на Єрусалим?

— Може, й вина, але отруєного. Він казав нагадати тобі про лист королеви Сибілли, — сказав Зосима.

— Звідки він знає про той лист?

— Ходять чутки. Якби Левон зупинив твоє просування, це б справило величезну приємність Саладинові, а Саладин міг би допомогти йому здійснити його бажання стати султаном Іконійським, оскільки Килидж і його сини зазнали ганебної поразки.

— А чому Ардзруні так переживає за моє життя, що аж зрадив свого володаря?

— Лише Наш Господь віддав своє життя тільки заради любові до людства. Людський рід, народжений в гріху, подібний до тварин: корова теж дає тобі молоко, лише коли ти годуєш її сіном. Чого ж навчає свята ця приповідка? Що Ардзруні не погордував би одного чудового дня зайняти місце Левона. Чимало вірмен шанує Ардзруні, а Левона ні. Отже, здобувши собі вдячність священного римського імператора, він би міг колись покластися на наймогутнішого зі своїх друзів. Ось чому він запрошує нас до свого замку Даджиґ на берегах цієї ж річки, а твої люди можуть стати табором навколо нього. Чекаючи, аж з'ясується, що Левон збирається зробити насправді, ти можеш жити в нього, захищений від будь-яких підступів. І насамперед радить, щоб відтепер ти був обережний з їжею і питвом, що їх підносять тобі твої земляки.

— Хай йому чорт, — горлав Фрідріх, — уже цілий рік я потрапляю то в одне зміїне гніздо, то в інше! Мої знамениті алеманські князі — янголи в порівнянні з ними, і знаєш, що я тобі скажу: навіть ті віроломні міланці, які справили мені стільки клопотів, принаймні виходили проти мене у відкритому полі, не намагаючись зарізати вві сні! То що ж робимо?

Син Фрідріх порадив прийняти запрошення. Краще стерегтися одного відомого можливого ворога, ніж багатьох невідомих.

— Слушно, отче мій, — сказав Бавдоліно. — Ти розташуєшся в тому замку, а ми з друзями будемо загородою навколо тебе, щоб ніхто не міг підійти до тебе, не пройшовши по наших трупах, чи то вдень, чи вночі. Куштуватимемо кожну страву, яку тобі піднесуть. Не бійся, я не мученик. Усі знатимуть, що ми питимемо і їстимемо раніше від тебе, і нікому й на думку не спаде отруїти когось із нас, бо потім гнів твій впаде на кожного мешканця цієї твердині. Люди твої потребують спочинку, в Кілікії живе християнський люд, султан Іконійський більше не спроможеться на те, щоб пройти через гори і знову напасти на тебе, а Саладин ще занадто далеко; землі ці — суцільні верхогір'я й ущелини, які становлять чудовий природний захист, і мені здається, що тут можна буде всім відновити сили.

Після денного переходу в напрямі Селевкії вони ввійшли it ущелину, де ледве було місце, щоб пройти вздовж річки. Раптом ущелина відкрилася, річка потекла якийсь час по рівному місцю, а відтак, пришвидшивши свій плин, пірнула в ще одну ущелину. Неподалік від берега, виростаючи і рівнини, мов гриб, височіла вежа з нерівними контурами — якщо дивитись на неї зі сходу, вона поставала немов огорнена в блакитну пелену на тлі призахідного сонця, і на перший погляд важко було сказати, чи діло це рук людських, чи природи. Лиш коли підійти ближче, ставало зрозуміло, що був то бескид, на якому розташувалася твердиня — з неї можна було наглядати за цілою цієї долиною і за хребтом навколишніх гір.