Розділ IV. Міністр директорії і консульства

Чи склав хто-небудь гімн про вигнання, про ту даровану долею творчу могуть, що звеличує людину в час падіння, коли в цупких лещатах самотності вона набирається переродженої й оновленої духовної сили? Митці завжди лише кляли вигнання як очевидну перешкоду в зростанні, безвартісний проміжок, прикру паузу. Проте ритм природи вимагає таких примусових цезур. Бо життя до останку знає лише той, хто пізнав глибини, і аж тоді людина здобуде щонайбільшу поривну силу, коли її відкинуть назад.

Таку тимчасову вимушену самотність творчий геній використовує насамперед для того, щоб із глибин відчаю, з далечіні відкинутості оцінити височінь та обрії свого справжнього покликання. Всі найзначніші провісники людства пройшли через вигнання, творці світових релі­гій — Христос, Магомет, Будда — спочатку мусили зануритись у мовчанку пустелі, в самотину й відлюдність, перше ніж змогли подати значуще слово. Сліпота Мільтона, глухота Бетховена, каторга Достоєвського, в’язниця Сервантеса, облога Лютера у Вартбурзі, вигнання Данте і добровільне заслання Ніцше в крижаному поясі Енґадена — всупереч усвідомленій волі цих людей усе це було потай­ною й бажаною потребою їхнього генія.

Проте й у нижчому, в земному світі політики тимчасовий відхід убік надає державному діячеві нової свіжості погляду, думка його стає проникливіша, обчислення гри політичних сил — точнішим. Отже, не може бути нічого щасливішого для кар’єри, як отака перерва, бо хто завше бачить світ тільки зверху, з піднебесся влади, з вежі зі слонової кості, з вершин могутності, той знає лише догідливі посмішки підлеглих та їхню підступну послужливість; хто завжди тримає гирі в руках, той забуває про їхню справжню вагу. Ніщо так не ослаблює митця, полководця, володаря, як неперервне потурання з боку долі їхній волі та забаганкам; лише зазнавши невдачі, митець збагне істинність свого покликання, тільки поразка на­вчить полководця бачити помилки, тільки потрапивши в неласку, державний діяч набуває справжньої політичної проникливості. Стале владарювання ослаблює, невпинне схвалення притуплює; тільки розрив надає рівнобіжному ритмові нової діяльної наснаги і гнучкості. Лише нещастя дає змогу далеко й глибоко прозирнути реальну картину світу. Звичайно, це сувора наука, але наукою і навчанням є будь-яке вигнання: слабким воно знову загартовує волю, нерішучих робить відважними, а незламних — іще міцнішими. Справді сильним вигнання ніколи не зменшує, а завжди тільки покріплює силу.

Вигнання Жозефа Фуше тривало понад три роки, а його самотній острів, що й місця ніякого не мав, називався злиднями. Ще вчора проконсул і розпорядник долею революції, він з найвищих щаблів влади скотився в такий морок, в такий бруд і тванюку, що й слід його запав. Єдиний, хто тоді його бачив, — Баррас, — подав разючу картину злиденної мансарди, тієї аж піднебесної нори, де тулився Фуше з бридкою дружиною і двома малими, кволими рудокосими дітьми — вкрай потворними альбіносами. П’ять сходинок угору — і в загидженому, сморідному, паленому сонцем закутку прихистився повалений, від слів якого здригались десятки тисяч людей і який через кілька років знов, уже як герцоґ Отрантський, стоятиме біля стерна європейської долі. Та сьогодні він не знає, де завтра взяти гроші дітям на молоко, чим оплатити нужденне помешкання, а водночас як боронити навіть це жалюгідне існування від невидимих і незліченних ворогів, від месників за Ліон.

Ніхто, навіть його найвідданіший і найдокладніший біограф Мадлен, не міг вичерпно сказати, чим Жозеф Фуше підтримував своє злиденне животіння протягом тих років. Він уже не мав депутатської платні, родинні маєтки втратив під час повстання в Сан-Домінґо, ніхто не наважувавсь відкрито дати якусь посаду чи роботу «Mitrailleur de Lyon», усі друзі покинули його, кожен відвернувся від нього. Він брався за абияку, найсумнівнішу роботу — мабуть, аж ніяк не вигадка, що майбутній герцоґ Отрантський кастрував тоді кабанів. Але незабаром він береться до ще бруднішого ремесла, а саме: шпигує для Барраса — єдиного з нових володарів, що й далі мав до поваленого якийсь дивний жаль. Щоправда, бачились вони не в міністерській приймальні, а десь у пітьмі; там, ніби подаючи невідчепному жебракові, Баррас давав Фуше всілякі дрібні й брудні доручення — якісь спекуляції в армії, незначний інспекційний наїзд — і завжди винагороджував так мізерно, що знедолений знову був змушений два тижні постити. Але в отаких розмаїтих випробах розкрився справжній талант Фуше. Бо вже тоді Баррас плекав усілякі політичні плани, не довіряв своїм колеґам і, звичайно, міг удатись до приватного нишпорки, потайного підглядача й нашіптувача, що не належав би до офіційної поліції, а був ніби приватним детективом. А тут ліпшого за Фуше годі було знайти. Він слухав і підслуховував, ходив позатинню, з усіх знайомих ревно витягував щоденні балачки й потай приносив Баррасові це нечисте людське харкотиння. Що більше честолюбство Барраса, то пожадливіше заміряється він на заколот, то потрібніший йому Фуше. Баррасові вже віддавна заважають у Директорії (Раді п’яти, що тоді врядувала у Франції) двоє порядних людей, передусім Карно, найчесніший діяч Французької революції, і він збирається відтрутити їх. Але той, хто готує державний заколот і сплітає змови, над усе потребує безсоромних перекинчиків, людей à tout faire[18], bravo й bullo[19], як кажуть італійці, — людей, хоч і безхарактерних, та все-таки надійних у цій безхарактерності. Хто ж, як не Фуше, був найпридатніший для цього? Вигнання стало йому школою для кар’єри, саме тоді він виплекав свій майбутній талант міністра поліції.

Аж нарешті, після довгої, довгої ночі в холоднечі життя й мороці злиднів Фуше зачув передранішню свіжість. У країні вже новий господар, постає нова сила, і він вирішив їй служити. Цією новою силою були гроші. Тільки-но Робесп’єра з поплічниками вмостили на тверді й голі дошки, як уже підвелися всемогутні гроші й знову мали тисячі слуг і челяді. Вулицями знову помчали запряги добре доглянутих коней у новій збруї, а в повозах напівголі, мов грецькі богині, сиділи чарівні жіночки в коштовній тафті та мусліні. У Булонському лісі в білих облиплих нанкових штанях, жовтих, брунатних і червоних фраках їздила верхи jeunesse dorée. Затиснуті перснями руки тримали золоті руків’я елеґант­них гарапників — та вони б і колишніх терористів радо відшмагали. Добрий виторг мали власники парфумерних та ювелірних крамниць, раптом висіялося п’ятсот, шістсот, тисяча танцювальних закладів і кав’ярень, будувалися вілли й продавались будинки, заповнилися театри, в Пале-Руаялі, затулившись дамаскіновими завісами, спекулювали й закладалися, продавали, перепродували і грали на тисячі. Гроші знову тут, самовладні, зухвалі і звитяжні.

А куди ж поділись гроші у Франції з 1791-го по 1795 рік? Та завжди вони були там, тільки ховалися. Як у Німеччині та Австрії 1919 року, в часи страху перед комуністами, заможні люди раптом ніби повимирали, перебравшись у лахміття, бо хто anno[20] Робесп’єра дозволяв собі бодай найменшу розкіш, ба навіть тільки стояв біля неї, того вважали за «mauvais riche» (так казав Фуше), той уже був підозрілим; той, хто мав славу багатія, мусив тремтіти і труситись. А тепер знову тільки багатій міг тішитися славою. Настала щаслива й благословенна доба (як завжди під час безладдя) для грошоробів. Бо багатство переходило з рук до рук, спродувались маєтки — на цьому заробляли. Майно еміґрантів розпродували з аукціону — збагачувались і на цьому. В страчених відбирали майно — і тут не без шеляга. День у день падав курс асиґнацій, дика інфляційна лихоманка трусила країну — і це заробітки. На всьому можна було заробляти, коли маєш спритні загребущі руки і зв’язки з урядом. Але найщедрішим джерелом була війна. Ще 1791 року, на самому початку, кілька проноз (як і 1914 року) зробили відкриття, що й на людожерній війні, яка знищує цінності, теж можна мати прибутки, але тоді ще живі були Робесп’єр і Сен-Жюст — непідкупні, що безжально хапали «accapareurs»[21] за горлянку. Зате тепер, коли цього Катона — слава тобі господи! — страчено і ґільйотина іржавіє десь у коморі, спекулянти й армійські постачальники відчули для себе золоту пору. Тепер можна взятися постачати кепське взуття, та за добрі гроші, завдатками й реквізиціями щедро понапихати кишені. Звичайно, якщо постачання дадуть у твої руки. Тому для таких оборудок завжди потрібні певні посередники, яким цілком можна звіритись, а вони, маючи доступ до приймалень, пробиватимуть шлях, відкриваючи шахраям задні двері до стайні, пускаючи до найситіших ясел війни і держави.

Для таких-от гешефтів Жозеф Фуше тоді був ідеально придатний. Злидні неначе вимели все його республікан­ське сумління, ненависть до грошей він спокійнісінько закинув на горище — а напівголодного купити можна за безцінь. Крім того, в нього найкращі «зв’язки», він, коли хоче, може дістатись (як викажчик) у передпокої Барраса, президента Директорії. Отак, немов раптом переродившись, комуніст-радикал 1793 року, що прагнув по­всюдного випікання «хліба рівності», перетворився на довірника новоспеченого республіканського банкіра й за добрі відсотки почав опікуватись усіма його бажаннями та гешефтами. Наприклад, шахрай Енґерло, один з найнахабніших і найбезсоромніших грошоробів Республіки (Наполеон люто ненавидів його), постав перед тяжким звинуваченням: він удався до надто зухвалих спекуляцій і на постачаннях досхочу постачив власні кишені. А тепер йому загрожує процес, що забере купу грошей, а може, й голову. Що робить людина в такій ситуації (і тоді, й тепер)? Звертається до будь-кого, хто має міцні зв’язки «нагорі», політичний або особистий вплив і міг би «залагодити» дратливу справу. Отже, звернулися до Фуше, Баррасового викажчика, а той одразу намастив п’яти салом і побіг до Всевладного (листа опубліковано в його мемуарах) — і справді, нечисту справу м’яко й безболісно зведено нанівець. За це й залучає його Енґерло до армійських постав і до біржових оборудок. Але l’appétit vient en mangeant[22], 1797 року Фуше відкриває, що гроші тхнуть значно краще, ніж кров 1793 року, і завдяки своїм новим «зв’язкам» — з новітніми фінансистами й корумпованим урядом — засновує нове товариство постав для армії Шерера. Солдати бравого генерала воювали в поганеньких чоботях і замерзали в тонюсіньких шинелях, їх розбили на рівнинах Італії, та ось що переважило: компанія Фуше—Енґерло, а ймовірно й Баррас, мала з того величезні прибутки. Щезла відраза до «мерзенного й ганебного металу», про яку ще три роки тому повсюдно розводився ультраякобінець і суперкомуніст Фуше, забулися виливи ненависті проти «па­скудних багатіїв», забулося, що «добрий республіканець не потребує нічого, крім хліба, заліза й сорока екю на день»: тепер він урешті вирішує забагатіти й собі. Бо у вигнанні Фуше збагнув владу грошей і служить їй, як і будь-якій владі. Надто довго й тяжко поневірявся він на дні, зазнавав гидких упосліджень у намулі зневаги та злиднів — і тепер аж дметься, видираючись «нагору», в той світ, де за гроші купують могутність, а з могутності знову карбують гроші. Першу копальню на цьому найбагатющому родовищі вже вирито, зроблено перший крок на фантастичному шляху від мансарди на шостому поверсі до герцоґства, від безхліб’я до статку в двадцять мільйонів франків.

Тепер Фуше, остаточно позбувшись невтішного баласту революційних принципів, став меткішим і миттю знову вихопився на коня. Його приятель Баррас удався не тільки до непевних махінацій із грішми, а й до брудних політичних оборудок. Він тишком-нишком за герцоґський титул і грубу торбу грошей хотів продати Республіку Людовікові XVIII. Тут були на заваді тільки його сумлінні колеґи з республіканськими поглядами, як-от Карно, що й далі вірили в Республіку й не хотіли розуміти, що ідеали існують тільки на те, щоб на них наживатися. І в державному перевороті 18 фруктидора, що забрав від нього надокучливу варту, Баррасові, безперечно, чимало допоміг Фуше, роблячи потайні підкопи, бо тільки-но його компаньйон і захисник Баррас став необмеженим господарем Ради п’ятьох — оновленої Директорії, наш пітьмолюб миттю дотиснувся до нього, вимагаючи платні. Баррас мусить дати йому роботу — чи десь у війську, чи зробивши політиком: будь-де, доручити будь-що, аби лиш напхати кишені й вибратися з багаторічних злиднів. Баррас, уживавши цього чоловіка для своїх оборудок, навряд чи міг відмовити служникові, та все ж ім’я Фуше, ліонського ката, занадто відгонило смородом пролитої крові, щоб у медовий місяць реакції відкрито компрометувати себе з ним у Парижі. Отож Баррас спочатку послав Фуше представником уряду до війська в Італію, а потім у Батавську республіку до Голландії вести таємні переговори. Адже Баррас уже з досвіду знає, що Фуше — майстер потайної інтриґи, а невдовзі пересвідчиться в цьому й на власній шкурі.

Таким чином, 1798 року Фуше — посол Французької республіки, він уже знову на коні. Як колись за криваву місію, так тепер за дипломатію він береться з однаковим холодним завзяттям: надто в Голландії Фуше досягає бли­скавичного успіху. Вирісши на трагічному досвіді, визрівши за буремної доби, виховавшись у суворому горнилі злиднів, Фуше знову сповнений давньої діяльної моці, поєднавши її з новою обережністю. Незабаром верхи, ті новітні володарі, побачили: цей чоловік робитиме що завгодно, хилитиметься за вітром і скакатиме за гроші; догідливий перед вищими, нещадний до нижчих, це достеменний і вправний мореплавець серед збурених хвиль. А урядовий корабель, ідучи своїм непевним курсом, зазнає дедалі страшнішої хитавиці, щомиті загрожує розбитись, — і 3 термідора 1799 року Директорія ухвалює несподівану постанову: Жозефа Фуше, що був тоді з таємною місією в Голландії, раптом призначено міністром поліції Французької республіки.

Жозеф Фуше став міністром! Париж сахнувся, мов від гарматного пострілу. Знову почнеться терор, якщо спущено з ретязя цього кривавого пса, ліонського ката, осквернителя святощів і храмів, приятеля анархіста Бабефа? Може, — боже борони! — тепер ще й Коло д’Ербуа та Біло витягнуть з малярійних островів Ґаяни, а на майдані Республіки знову поставлять ґільйотину? Чи, врешті, знову пектимуть «хліб рівності», заведуть філантропічні комітети, луплячи гроші з заможних? Париж, давно вже заспокоївшись, маючи півтори тисячі танцювальних зал, сліпучі крамниці й jeunesse dorée, жахнувся, багатії й буржуазія тремтіли, як anno[23] 1792-го. Тільки якобінці зраділи останньому республіканцеві. Нарешті, зазнавши страшних переслідувань, один їхній знову біля влади — найвідважніший, найрадикальніший, найнесхитніший; тепер, урешті, затамують реакцію, очистять республіку від роялістів і змовників!

Але дивно: і ті, і ті через кілька днів запитували себе: чи справді цей міністр поліції зветься Жозеф Фуше? Ще раз справдились мудрі слова Мірабо (слушні й сього­дні про соціалістів): якобінець, ставши міністром, уже не буде якобінським міністром, бо ж подивіться, з губів, що давніше скапували кров’ю, стікає тепер єлей замирення. Порядок, спокій, безпека — без упину крутилися ці слова в поліційних прокламаціях колишнього терориста, а боротьба з анархією — його найперше гасло. Свободу друку слід обмежити, годі вже тих одвічних дратливих статей. Порядок, ще раз порядок, спокій і безпека: ні Метерніх, ні Зельдніцкі — жоден архіреакціонер Австрійської імперії не складав консервативніших указів, ніж Жозеф Фуше, «Mitrailleur de Lyon».

Буржуазія відітхнула: що за Павло зробився з того Савла! Зате справжні республіканці на своїх зборах шаленіли з обурення. Небагато навчилися вони за ці роки: в нескінченних промовах усе точили затамований гнів, викривали і звинувачували, погрожували Директорії, міністрам і конституції цитатами з Плутарха. Вони так шаленіли, немов ще й досі жили на світі Дантон і Марат, ніби й тепер, як тоді, вдаривши на сполох, можна скликати сотні тисяч із передмість. Їхнє невпинне й надокучливе скигління зрештою занепокоїло Директорію. «Чим тут зарадити?» — напосілися колеґи на новопризначеного міністра поліції.

«Закрити клуб», — відповів той незворушно. Не ймучи віри, перезирнулися вони й запитали, коли він гадає вдатись до такого сміливого заходу. «Завтра», — спокійно мовив Фуше.

І справді, наступного вечора Фуше, колишній голова якобінського клубу, подався до клубу радикалів на Поромній вулиці. Всі ці роки в тому осередку билося серце революції. Це були ті самі люди, перед якими Робесп’єр, Дантон і Марат, перед якими він сам виголошували запальні промови. Після падіння Робесп’єра, після поразки Бабефа лиш у клубі Манежу й досі жеврів спогад про вогненні дні революції.

Та Фуше зовсім не властива сентиментальність, коли хоче, він притьмом — аж моторошно стане — забуває свою минувшину. Колишній учитель математики з ораторіанської школи завжди обчислює паралелограм тільки реальних сил. Він знає, що республіканські настрої минулися, найвидатніші вожді, люди діла лягли в землю, клуби давно вже звелися на товариські посиденьки, де промовці один поперед одного хапалися говорити. 1799 року разом з асиґнаціями впав курс патріотичних слів і цитат з Плутарха: забагато тих фраз намелено й банкнот надруковано. Франція вже втомилася (а хто знає краще за міністра поліції, що контролює громадську думку!) від адвокатів, промовців та новаторів, утомилась від декретів і законів, прагне тільки спокою, ладу, миру і впорядкованих фінансів; після років як війни, так і революції, після всякого колективістичного шалу неодмінно запановує нестримний особистий і родинний егоїзм.

Хтось із республіканців, уже зовсім безвартісний, саме виголошував полум’яну промову, як розчахнулися двері й у супроводі жандармів у мундирі міністра ввійшов Фуше і холодним поглядом здивовано зміряв збори, що аж підскочили. Ну й жалюгідні супротивники! Люди діяльні, духовні вожді революції, її герої та відчайдухи загинули, зосталися самі балакуни, а таким буде досить рішучого жесту. Не зволікаючи, кощавий чоловік ступив на трибуну, і вперше за шість років якобінці знову почули його пісний, зимний голос, але він закликав не до свободи й ненависті до деспотів, як давніше, а спокійно й твердо повідомив, що клуб закрито. Несподіванка була така велика, що ніхто й не заперечив. Вони не шаліли, не кинулись — у чому завжди присягалися — з кинджалами на душителя свободи. А, затинаючись, позадкували і, очманілі, вийшли з приміщення. Фуше добре обчислив: боротися треба з людьми, а балакунів одним махом скидають додолу.

Ось уже зала спорожніла, він неквапно йде до дверей, замикає і кладе ключа собі до кишені. Власне, цей поворот ключа був кінцем Французької революції.

Усяка служба — завжди тільки те, що з неї зробить людина. Коли Жозеф Фуше обійняв посаду міністра поліції, то разом з нею отримав і цілком другорядні функції, щось на кшталт супрефектури Міністерства внутрішніх справ. Він мав наглядати та інформувати, постачати, мов той возій, матеріали для внутрішньої та зовнішньої політики, і проводирі Директорії будувалися потім, неначе королі. Та тільки-но Фуше три місяці протримав владу в своїх руках, як вражені і вже знезброєні його доброчинці з ляком помітили, що він наглядає не тільки за «низом», а й за «верхом», що міністр поліції контролює решту міністрів, Директорію, генералів, усю політику. Його мережа напнулась над усіма службами й установами, в його руки потрапляла вся інформація, він робив політику на політиці, війну на війні, навсібіч розтягуючи межі своїх повноважень, аж поки зрештою Талейран роздратовано мусив по-новому визначити обов’язки міні­стра поліції: «Міністр поліції — це той, що спершу робить усе належне, а потім береться за все, що його не обходить».