Розділ IV. Міністр директорії і консульства

Бонапарт — герой дня, Фуше — потайний його помагач і перекинчик; справжньою жертвою був Баррас, провідця Директорії. Цей день для нього став просто всесвітньо- історичною наукою невдячності. Бо ті обидва, що вкупі зіпхнули його й прогнали геть, кинувши, мов набридущому жебракові, мільйон на чай, ще два роки тому були його креатурами, його відданими й удячними челядниками, яких він витяг із небуття. Добросердий, легковажний і гультяюватий простак, що кожному охоче полишав його пай, справді, просто на вулиці підібрав дрібного, смаглявого, мов олива, звільненого і майже вигнаного артилерійського офіцера Наполеона Бонапарта і з брудного, ще й не оплаченого військового плаща перебрав у генеральські лампаси; перескочивши через голови всіх інших, він умить зробив його комендантом Парижа, відступив йому власну коханку, наповнив кишені золотом, доручив верховне командування італійською армією — отже, проклав йому міст до безсмертя. Фуше він теж витяг із брудної мансарди на шостому поверсі, вберіг йому голову від ґільйотини; коли всі відсахнулися від Фуше, він єдиний рятував його від голоду, зрештою, ще й підсадив у сідло й набив усі кишені грішми. І через два роки ці обидва, що завдячували йому життям, спільно взяли й запхали його в те саме лайно, з якого він їх повитягав, — атож, у світовій історії, що ніколи не мала ніякого морального кодексу, навряд чи можна знайти разючіший приклад невдячності, ніж те, як учинили Наполеон і Фуше з Баррасом 18 брюмера.

Та Наполеонову невдячність своєму покровителеві при­наймні можна виправдати тим, що Наполеон був геній. Могутність надає генієві особливих прав, бо, простуючи до зірок, він, коли треба, мусить переступати через людей, нехтувати все дрібне і примарне, шукаючи найглибшого сенсу, вдовольняючи нечутні веління історії. Зате невдячність Фуше — це тільки страшна й безмірна невдячність абсолютного амораліста, що вкрай простосердо дбає тільки про себе й свою вигоду. Коли хоче, Фуше страхітливо проворно, приголомшивши всіх, може забути свою минувшину, — й подальша кар’єра дасть дедалі разючіші докази його незвичайної вправності. Через два тижні він уже сам посилає Баррасові — тому, хто захистив його від «сухої ґільйотини» і врятував від вигнання, — офіційний наказ про вигнання й відбирає в нього всі папери — либонь, були серед них і його власні жебрацькі супліки та шпигунські рапорти.

На смерть уражений Баррас зціплює зуби, досі ще чути їхній скрегіт у його мемуарах на саму згадку про Бонапарта чи Фуше. І тільки одне його тішить: Бонапарт узяв до себе Фуше. Баррас виголошує пророцтво: один помститься другому за нього. Недовго вони приятелюватимуть.

Щоправда, відразу по тому, в перші місяці їхньої спільної діяльності, громадянин міністр поліції якнайвідданіше служить громадянинові консулу. «Громадянин» — так ще писали тоді на всіх урядових паперах, Наполеонове честолюбство ще вдовольнялося тим, що він перший громадянин Республіки. Поставлений перед величезними завданнями, що будь-кому іншому були понад силу, він того року виявив усю повноту й різнобічність свого юного генія; Бонапарт ніколи не був величнішим, діяльнішим і людянішим, ніж тоді, коли давав лад усьому. Перелити революцію в рядки законів, вести її далі, а водночас вигладжувати, переможно закінчити війну, а потім надати цій перемозі справжнього сенсу, уклавши міцний і почесний мир, — ось такі високі ідеї живили нового героя, що поєднував прозірливу далекоглядність духу з пильним ретельним завзяттям людини, звиклої натхненно працювати день і ніч. Гераклові подвиги Наполеона Бонапарта — це не ті, такі уславлені в леґендах роки, коли його єдиним чином були невпинні кавалерійські атаки, а врядування зводилось до грабунку країн; аж ніяк не Аустерліц, Ейлау і Вальядолід, а роки, коли зруйновану й пошматовану партіями Францію він знову зробив сильною і міцною державою, надав справжньої вартості знеціненим асиґнаціям, у залізних, та все-таки людяних формах відлив право і звичай у новоскладеному Наполеоновому кодексі, — роки, коли цей величний державний геній з однаковою довершеністю оздоровив усі галузі державного життя, а Європі дав мир. Ці, а не воєнні роки були справді творчими, міністри ніколи не були чеснішими, діяльнішими й вірнішими його спільниками, ніж тієї доби. Також у Фуше Наполеон знайшов досконалого слугу, цілком однодушного з ним у тому, що громадянську війну краще припинити переговорами й поступливістю, а не безжальним упокоренням і стратами. За лічені місяці Фуше дав країні спокій, зруйнував останні гнізда терористів і роялістів, припинив вуличні грабунки, радо й охоче підпорядковуючи своє дрібне й ретельне бюрократичне завзяття величним державницьким планам Бонапарта. Велика відбудовча робота завжди згуртовує людей; слуга знайшов собі пана, а пан — відданого слугу.

Напрочуд точно — до дня, до години — можна визначити день, коли Бонапарт уперше відчув недовіру до Фуше, хоча цей епізод майже завжди губився в напливі подій тих перенасичених літ. Помітив його (але відразу й приоздобив літературно) своїм соколиним психологічним зором тільки Бальзак, звикнувши пізнавати в непримітному істотне, в «petit détail»[26] зародки явищ. Діялось те під час італійської кампанії, що визначала успіх франко-австрійської війни. 20 січня 1800 року, засідаючи в Парижі, міністри й радники сполошились і розгубилися. З бойовиська під Маренґо добувсь посланець із лихою вісткою, повідомивши, що Бонапарта вщент розбито, а французька армія тікає. Кожен з присутніх десь потай одразу подумав: розбитий генерал першим консулом бути не може; почали снувати здогади, хто ж буде його наступником. Невідомо, наскільки відверто про те оголошували, але, безперечно, вже йшлося про підготовчі заходи до перевороту, прочули про те й Наполеонові брати. Найдалі поривався Карно, прагнучи якнайшвидше відновити давній Комітет безпеки. А Фуше, принаймні цілком виявляючи свою вдачу, замість вірно триматися нібито переможеного консула, завбачливо відмовчувавсь, аби в разі потреби накладати зі старими, а при нагоді й з новими господарями. Та наступного дня прибув ще один посланець, повідомивши зовсім протилежне — про бли­скучу перемогу під Маренґо: останньої миті генерал Дезе, виявивши геніальну військову інтуїцію, прийшов на допомогу Бонапартові, обернувши поразку в тріумф. Через кілька днів повернувся вже цілком певний своєї могутності й усотеро сильніший, ніж коли вирушав, перший консул. Безперечно, він зразу дізнався, що на першу звістку про його поразку всі міністри й радники мерщій жбурнули його за борт, і першою жертвою цапнув Карно, вигнавши його з міністерства, бо ж той поривався найдалі. Решта, й Фуше також, залишились на своїх посадах. Над усе обережний невірності не виявив, щоправда, й вірності теж. Він нічим не скомпрометував себе, але й не утвердив, показавши знову, ким він завше був: надійний, коли все добре, ненадійний, коли недобре. Бонапарт його не звільнив, не покарав і не дорікав йому, та відтоді вже не мав до нього довіри.

Цей дрібний і майже цілком захований у пітьмі епізод мав також і психологічні наслідки. Адже він виразно показав, що влада, зіперта на самі шаблі й перемоги, при першій поразці неминуче впаде, і кожен володар, що відступив від природної леґітимності крові і предків, неодмінно і вчасно мусить заснувати нову леґітимність. Сам Бонапарт, відчуваючи власну силу, повний несхитного оптимізму, ­завжди притаманного геніальним натурам у період злету, таку слабку пересторогу міг і знехтувати — зате не його брати. Адже — в усіх описах на це часто й уваги не звертають — Наполеон добувся до Франції не сам, а в су­проводі голод­ного й жадібного до влади родинного клану. Спочатку матір та чотирьох безпосадних братів ще задовольнило б, якби, щоб сестрам кілька суконь купити, їхня надія, їхній Наполеон побрався з донькою багатенького фабриканта. Та коли він несподівано сягнув такої могуті, всі похапцем учепилися в нього, щоб усю родину він потяг угору за собою; вони теж дерлись угору до розкоші, прагнули всю Францію, а потім увесь світ зробити немов родинними маєтностями Бонапартів. Їхнє нечисте, невситиме, не виправдане ніяким блиском генія брутальне здобичництво навалювалось на брата: він мусить подбати, щоб свою залежну від народної прихильності владу зробити незалежною і тривкою, перетворити на спадкове королювання. Вони вимагали, щоб він кожному з них дав державу, зробив королем чи імператором, хотіли, щоб розлучився з Жозефіною й побрався з котроюсь баден­ською принцесою, — тоді ніхто ще не зважувався думати про сестру царя чи молоду Габсбурґівну! Невпинними інтриґами родичі щораз далі відпихали Бонапарта від давніх побратимів, від його колишніх переконань, штовхали від Республіки до реакції, від свободи до деспотизму.

Насупроти цього невгамовного, невситимого й несимпатичного клану стоїть самотня й справді безпорадна Жозефіна, дружина консула. Вона знає, що з кожним кроком угору, до самовладного панування, Бонапарт усе далі відходить від неї, бо не могла вона дати королю чи імператорові єдиного, чого насамперед вимагали династичні наміри: спадкового володіння троном, отже, довічного панування. На її боці стояв тільки дехто з Бонапартових радників (не було в неї грошей, і сама вона завше боргувала), і на той час найвірнішим був Фуше. Вже віддавна він недовірливо приглядається, як від несподіваних успіхів до неймовірних меж виростає Бонапартове честолюбство, як наполегливо той переслідує й позбувається всіх справжніх республіканців, називаючи їх анархістами й терористами. Сторожким і пильним поглядом Фуше бачить, що, за словами Віктора Гюґо, «déjà Napoléon perçait sous Bonaparte»[27], позаду генерала загрозливо виступає імператор, позаду громадянина — самовладний цезар. Зате він сам, голосувавши проти короля, довіку, мов шлюбом, пов’язаний із Республікою, всі його інтереси полягають у тому, щоб збереглася вона й республіканська форма врядування. Тому й боїться він усього монархічного, тому відкрито і потай воює на боці Жозефіни.

Такого йому клан подарувати не може. З корсиканською ненавистю Наполеонова рідня пильнує кожного його кроку, щоб, тільки-но зашпортається, миттю зіпхнути в могилу цього незручного чоловіка, що став їй на заваді.

Чекали вони довго й нетерпляче. Аж раптом таки трапилась нагода перечепити Фуше. 24 грудня 1800 року Бонапарт їхав до Опери на прем’єру Гайднового «Створення». На вузькій вуличці Нікез просто за його екіпажем випнувся гейзер куряви, скалок і картечі з такою страшною силою, що уламки перелітали через будинки, — це був замах, вибухнула сумнозвісна пекельна машина. Тілька шалена швидкість, з якою мчав нібито п’яний кучер, урятувала першого консула, від ударної хвилі екіпаж зіпнувся, мов поцілений звір, а серед вулиці полягло сорок пошматованих і скривавлених тіл. Блідий, зі скам’янілим обличчям, поїхав Бонапарт далі до Опери, щоб показати захопленій публіці свою незворушність. Із байдужим, закляклим видом він слухав ніжні мелодії старого Гайдна, з силуваним спокоєм дякуючи шумним вітальним гукам, а поряд у Жозефіни від нервового струсу сльози котились і котились. Та щойно Бонапарт повернувся з Опери, міністри й державні радники в Тюїльрі швидко відчули, наскільки та незворушність була штучна й нещира. Гнів його першою чергою вихлюпнувся на Фуше, він несамовито накинувся на блідого й застиглого чоловіка: як міністр поліції той уже давно мав натрапити на слід цього замаху, але ж сам по-злодійському жалів і покривав своїх приятелів, з якими колись укупі коїв злочини, — якобінців. Фуше стримано заперечив: поки що зовсім невідомо, чи замах учинили саме якобінці, проте він переконаний, що головну роль тут грали змовники-роялісти й англійське золото. Така спокійна відповідь ще дужче розлютила першого консула: «Це якобінці, терористи, ті повсякчасні баламути й паскуди, що всім гуртом ідуть проти будь-якого уряду. Всі вони злочинці, які один одного варті, і, щоб убити мене, заб’ють, не вагаючись, тисячі невинних. Та я їм покажу справедливість, нехай начуваються». Фуше насміливсь удруге висловити сумнів. Мало не з кулаками кинувся запальний корсиканець на міністра, тож була змушена втрутитись Жозефіна, лагідно взявши чоловіка за руку. Та Бонапарт висмикнувсь і в нестямному пориві закинув Фуше всі вбивства й злочини якобінців: грудневі події в Парижі, республіканські весілля в Нанті, забиття в’язнів у Версалі — вельми промовисті натяки для ліонського ката, щоб тому живо пригадалась і власна минувшина. Що довше лаявся Бонапарт, то впертіше німував Фуше. Поки громадилися звинувачення, поки Наполеонові брати і двір зневажливо зиркали на міністра поліції, що теж, нарешті, дав хука, жоден м’яз не здригнувсь на його скам’янілій масці. Холодний, мов камінь, Фуше відкидає всі звинувачення, застиглий і скрижанілий, виходить із Тюїльрі.

Падіння Фуше здавалось неминучим, бо Наполеон не давав Жозефіні й слова сказати на його захист. «Хіба не він був їхнім ватажком? Хіба я не знаю, що він виробляв у Ліоні й на Луарі? Самих Ліона й Луари досить, щоб пояснити поведінку Фуше», — лютував він далі. Вже почали загадувати, хто ж буде новим міністром поліції, а до старого, що вже в неласці, стали холодно повертатися плечима; здавалося (як не раз і давніше), що Фуше пропав остаточно.

У подальші дні ситуація не поліпшилась. Бонапарт і далі тримався свого, накидав цей злочин якобінцям, вимагав дій і суворих покарань. А коли Фуше, йому та решті всупереч, казав, що напав на інший слід, відповіддю були зневага і глум. Усі ті йолопи глузували і кпили з сердеги міністра поліції, нездатного розкрити таку очевидну справу; всі його вороги тріумфували, а він затявся на своїй похибці.

Фуше не відповідав нікому. Він не сперечався, він мовчав. Мовчав цілі два тижні, мовчки, без заперечень слухав і тоді, коли йому наказали скласти список зі ста тридцяти радикалів і колишніх якобінців, яких мали вислати до Ґаяни, віддати, отже, «сухій ґільйотині». Не кліпнувши й оком він підписав декрет і влаштував процес проти останніх монтаньярів, останніх з «гори», учнів свого приятеля Бабефа — Топіно й Арени, що не скоїли жодного злочину, а тільки говорили відкрито, що Наполеон загріб собі в Італії кілька мільйонів і хоче за них купити самовладність. Фуше бачить, як, не рахуючись із його думкою, одного висилають, іншого страчують, і мовчить, мов священик, що, зв’язаний таємницею сповіді, запечатавши вуста, спостерігає страту невинного. Бо Фуше давно вже натрапив на слід, і, поки решта глузує, поки сам Бонапарт щодня іронічно закидає йому дурну впертість, збирає в своєму недоступному кабінеті остан­ні переконливі докази, що замах справді заподіяли шуани — партія короля. Й далі виказуючи холодну й недбалу байдужість у Державній раді й передпокоях Тюїльрі, нехтуючи всі закиди, в потаємній кімнаті він гарячково працює з найкращими аґентами. Купи золота йшли на заохочення, на ноги піднято всіх шпигунів і нишпорок Франції, все місто притягнено за свідків. Уже розпізнано розірвану на клапті кобилу, що тягла пекельну машину, знайдено її колишнього власника, вже докладно описано чоловіка, що купив її; завдяки майстерно укладеній «biographie chouan­nique» (зробленій з наказу Фуше енциклопедії особистих прикмет усіх еміґрантів і роялістів, усіх «шуанів») уже знали імена вбивць, а Фуше все мовчав. Він і далі героїчно виставляє себе на глум, дає ворогам тріумфувати. Дедалі швидше прядуться нитки, сплітаючись у нерозривну мережу, ще кілька днів — і зловлять того отруйного павука. Аби лише кілька днів! Бо Фуше — з ураженим честолюб­ством, ображеною гордістю — не хоче дрібної й пересічної перемоги над Бонапартом і всіма тими, що закидали йому непоінформованість, — він теж прагне мати своє Маренґо, перемогу повну й нищівну.

І через два тижні він раптом завдає удару. Змову до решти викрито, розплутано всі сліди. Як і передбачав Фуше, ватажком був найгрізніший шуан — Кадудаль, а його по­плічниками — змовники-роялісти, куплені за англійське золото. Мов грім ударив — так ця звістка приголомшила ворогів Фуше. Бо побачили: даремно й несправедливо розправилися зі ста тридцятьма невинними, надто рано й зухвало кпили вони з цього непроникного — непомильний міністр поліції стояв тепер перед народом сильніший, пильніший і грізніший, ніж будь-коли. З гнівом і подивом водночас позирав Бонапарт на цього, мов крига, застиглого калькулятора, чиї холоднокровні обрахунки вже вкотре виявилися слушними. Несамохіть він мусив визнати: «Фуше мислив ліпше, ніж багато інших. Він мав рацію. Треба очі розплющити на тих еміґрантів, що повертаються до країни, на шуанів і всю оту партію». Та Фуше здобув цією справою тільки Бонапартове визнання, але не прихильність. Адже автократи нітрохи не вдячні тим, що вказали на їхні помилки й несправедливість, і безсмертною зостається Плутархова оповідь про воїна, що, врятувавши в битві від неминучої смерті володаря, замість одразу втекти, як порадив мудрець, сподівався монаршої подяки й наклав за те головою. Володарі не люблять тих, хто хоч колись помітив їхню слабкість, а деспотичні натури не терплять дорадників, коли ті бодай раз виявляться розумнішими за них.

У тісній царині поліції Фуше тепер досяг найможливішого тріумфу. Але який він мізерний проти Бонапартових тріумфів двох останніх років консульства! Остаточно замирившись з Англією, уклавши конкордат із церквою, диктатор якнайкраще увінчав довгу низку своїх перемог. Завдяки його діям і геніальній прозірливій думці обидві наймогутніші світові потуги вже не були ворогами Франції. Країна втихомирилась, фінанси впорядковані, покінчено з партійками, погоджено суперечності: почала знову розквітати держава, забуяла промисловість, піднеслося мистецтво — вже йде доба Авґуста й недалеко той час, коли Авґуст зволить називатися Цезарем. Знаючи кожен Бонапартів нерв і думку, Фуше виразно відчуває, якої тягне честолюбство корсиканця: його вже не задовольняє перша роль у Республіці — цю врятовану його зусиллями землю він хоче дожиттєво й довічно зробити своєю родинною власністю. Щоправда, він, консул Республіки, такого нереспубліканського честолюбства не виказує, та потаємці дає наздогад своїм наближеним, що Сенат міг би над­звичайним актом довіри, таким собі «témoignage éclatant», висловити свою вдячність. Десь потай у душі ввижається йому Марк Антоній, надійний і відданий слуга, що вимагає для нього імператорської корони, і гнучкий та спритний Фуше міг би собі цим здобути довічну дяку.

Але Фуше ухиляється від такої ролі, чи, власне, не від­мовляється відкрито, а, зовні ніби прихильний, намагається в пітьмі зашкодити цим намірам. Він став супроти братів, супроти всього Бонапартового клану й на боці Жозефіни, що тремтить зі страху й тривоги перед останнім кроком свого чоловіка до монархії, бо знає: потім вона вже недовго буде йому дружиною. Фуше застерігає її від відкритого опору: «Поводьтеся спокійно, — каже він їй, — без усякої користі ви стаєте йому впоперек дороги. Ви надокучаєте йому своїми тривогами, а мої поради ображають його». Але вдача Фуше виявляється й тут, йому ліпше потай розбити честолюбні прагнення, і поки Бонапарт з удаваною сором’язливістю ще й слова не видобув, а Сенат і далі намірявся піднести «témoignage éclatant», Фуше був серед тих, хто нашіптував сенаторам, мовляв, як справжній республіканець, видатний чоловік чогось іншого й не прагне, тільки б на десять років його залишили першим консулом. Сенатори, переконані, що цим ушанують і потішать Бонапарта, з радістю ухвалили таку постанову. Та Бонапарт, розгадавши інтриґу й добре пізнавши заводія, аж запінився з люті, коли піднесли йому цього небажаного жебрацького дарунка. Зимними словами відіслав він посольство геть. Коли вже сниш прохолодою золотої імператорської корони на чолі, десять жалюгідних років — порожній горіх, який зневажливо розтрощують ногою.

Аж тепер, урешті, Бонапарт скидає маску сором’яз­ливості і ясно й виразно висловлює свою волю: дожиттєве консульство! І під тоненькою шкаралупою цих слів для всіх прозірливих уже зблиснула майбутня імператор­ська корона. І таким могутнім був тоді Бонапарт, що багатомільйонна більшість народу зробила його воління законом і обрала його довічним правителем (це так воно називалося). Республіка впала, почалася монархія.

Кодло братів і сестер, увесь той корсиканський родинний клан не забув, що на дорозі до найпожаданішого Фуше кидав такі терни під ноги нетерплячому претендентові на корону. Тому аж шипіли, напосідаючи на Бонапарта: навіщо й досі, коли він міцно, мов залізом прикутий, сидить у сідлі, тримати того підніжка, що тільки клопоту завдає? Невже й тепер, коли країна одностайно схвалила дожиттєве консульство, коли щасливо позбулися всякої ворожнечі, подолали розбрат, потрібен такий занадто запопадливий сторож, що однаково пильнує і за країною, і за їхніми темними оборудками? Отож геть його! Знищити, усунути цього одвічного крутія й вариводу! Без передиху, нетерпляче, вперто й настирливо насідають вони на брата, а той усе вагається.

Бонапарт загалом погоджується з ними. Йому теж на заваді цей забагатознайко, що хоче знати дедалі більше, оця сіра повзуча тінь у промінні його сяйва. Але щоб просто взяти і звільнити міністра, що так відзначився й тішиться в країні безмежною пошаною, потрібен привід. Та й потім: разом із ним цей чоловік теж став могутнім, ліпше не робити його своїм явним ворогом. Він устромив носа в усі таємниці, якимсь незбагненним чином знав про всі не вельми чисті приватні оборудки корсиканського клану, отож ніяк не випадає ґвалтовно спровадити його. Треба вигадати щось хитре й ухильне, аби перед світом відставка Фуше аж ніяк не скидалась на неласку. Міністра Жозефа Фуше тепер ніхто й не жене, просто пояснюють, що він так вправно, так досконало впорався зі службою, що нині нагляд за громадянами й Міністерство поліції зробилися зовсім непотрібними. Оголосили, що не міністра усунули, а просто ліквідували Міністерство поліції й всі його функції; отже, щоб не впадало у вічі, позбулись і самого міністра.

А щоб надто вже чутливим не дуже гриміло, коли сті­лець із Фуше вилітатиме за двері, відставку дбайливо закутали у вату. Втрату посади Фуше відшкодували місцем у Сенаті, і Бонапарт у листі про це підвищення сповіщає таке: «Громадянин Фуше, бувши міністром поліції за найтяжчих часів, завдяки своєму талантові й завзяттю, завдяки прихильності до уряду завжди вживав доконечних заходів відповідно до обставин. Надаючи йому місце в Сенаті, уряд знає: якщо колись знову виникне потреба в міністрі поліції, то він не знайде кандидата, гіднішого його довіри». До того ж Бонапарт, помітивши, який непорушний мир уклав колишній комуніст зі своїм давнім ворогом — грішми, збудував йому чудовий золотий місток до відставки. Коли міністр, звітуючи, передав йому два мільйони чотириста тисяч франків — рештки ліквідованого поліційного майна, Бонапарт одразу ж подарував йому половину, отже, мільйон двісті тисяч франків. На додачу до сенаторського титулу навернений зневажальник грошей, який ще років десять тому оскаженіло боровся з «мерзенним і ганебним металом», отримав сенаторію Екс, ціле невелике князівство, що тяглося від Марселя до Тулона й оцінювалося в десять мільйонів франків. Бонапарт збагнув Фуше, знає, що в нього неспокійні, хапкі і крутійські руки; якщо вже їх несила зв’язати, то ліпше обтяжити золотом. Рідко коли в історії почесніше і водночас обережніше спроваджували міністра у відставку, ніж Жозефа Фуше.