Розділ IV. Міністр директорії і консульства

З великим хистом був збудований цей складний механізм, універсальний контрольний апарат усієї країни. Щодня тисячі вісток збігалися до будинку на набережній Вольтера, бо за кілька місяців цей майстер укрив усю землю шпигунами, таємними аґентами та викажчиками. Але не думайте, ніби всі його нишпорки були просто собі звичайні й недолугі детективи з міщан, які підслуховують повсякденні теревені панів у винарнях, борделях і церквах; аґенти Фуше мали й золочені перуки, і шати дипломатів, а то навіть мережане вбрання; теревенили в салонах Сен-Жермен­ського передмістя; з другого боку, перебравшись на патріотів, вони знову прослизали на таємні збори­ська якобінців. Серед його платних аґентів були маркізи й герцоґині з найгучнішими іменами Франції, ба навіть він міг вихвалятися тим (фантастичний факт!), що в нього на службі була перша дама країни — Жозефіна Бонапарт, згодом імператриця. В канцелярії свого пізнішого господаря та імператора Фуше підкупив секретаря, дає гроші й кухареві Людовіка XVIII в Гартвелі в Англії. Кожну розмову переказують, будь-якого листа розкривають. У війську, серед торгівців, між депутатів, у винному підвальчику і в Національних зборах — невидний, повсюди дослухається міністр поліції, і всі ті тисячні вістки день у день збігаються до його письмового столу. Там їх почасти підправляють, роблять ближчими до правди, частину просто наклепницьких пліток перевіряють, просіюють і порівнюють, аж поки з тисячі плутаних чуток видобувається чиста інформація.

Інформація — це все: на війні й під час миру, в політиці та фінансах. У Франції 1799 року владарює не терор, а інформація. Інформація про кожного з тих нещасливих термідоріанців — скільки грошей узяв, ким підкуплений, за скільки продасться, — щоб усіх їх тримати в покорі, робити своїм підданим високого депутата; інформація про змовників, почасти, аби викривати їх, а часом, де й попу­стити їм, кермуючи, таким чином, завжди на слушний бік у політиці; інформація дає змогу першому мати звістки з театру воєнних дій та про перебіг мирних переговорів — і вкупі з прихильними фінансистами оперувати на біржі й колись, урешті, цупко зачепитись якорем за статки. Отож, ця інформаційна машина в руках Фуше без упину виробляє гроші, а гроші й собі правлять за те мастило, від якого не риплять коліщатка. З гралень, борделів, з банків у його руки потай надходять мільйонні суми, щоб там перейти в підкуп, а підкуп знову даватиме інформацію: отак, ніколи не ламаючись і не спиняючись, діє ця жахлива й витончена поліційна машинерія, яку за лічені місяці створив однісінький чоловік завдяки своїй нелюдській працездатності й психологічному генієві.

Та ось що найгеніальніше в цій незрівнянній машинерії Фуше: вона діє в одних і тільки одних руках. Десь усередині є той єдиний ґвинтик, витягнеш його — й відразу мовкне стугонливе обертання. З першої ж миті Фуше ретельно готується до можливої неласки. Нехай посилають його у відставку — він знає: досить рукою ворухнути, і сконстру­йована машина як стій зупиниться. Бо не для держави, не для Директорії, не для Наполеона вивершив свою споруду цей владний чоловік, а тільки для себе. Він і в гадці не мав сумлінно передавати своїм господарям хімічно отриманий в його ретортах дистилят інформації; безоглядно егоїстичний, передає він далі лише те, що йому заманеться: навіщо тих бевзів у Директорії робити розумнішими й давати зазирнути собі в карти? Зі своєї лабораторії Фуше випускає тільки те, що вкрай потрібне для нього, доконечне для власної вигоди, а решту стріл і трутизни дбайливо складає в приватному арсеналі, щоб було чим помститись і підступно зганьбити політичного діяча. Фуше завжди знає більше, ніж гадають у Директорії, через те й став небезпечним для кожного, але й без нього вже не можна. Він знає про переговори Барраса з роялістами, про Бонапартові претензії на корону, про інтриґи чи то якобінців, чи то реакціонерів, та ніколи не розкриває цих таємниць, щойно про них дізнавшись, а лише тоді, коли йому здається вигідним. Іноді він потурає змовникам, а часом із великим галасом викриває їх (водночас попередивши причетних, щоб устиг­ли сховатися); він завжди веде подвійну, потрійну, четверну гру, дурячи й ошукуючи навсібіч, беручись, урешті, до азартної гри на кожному столі. Звичайно, для ставок тут потрібні вся його сила й час, і Фуше працює день і ніч, не шкодуючи нічого. Він воліє не дозволяти комусь іншому зазирати в поліційні таємниці, а зранку до вечора сам сидить у канцелярії, сам перевіряє всі папери, дописує кожен акт. Кожного значного обвинуваченого він слухає наодинці, замкнувшись у кабінеті, щоб тільки він — він, а не хтось із підлеглих, — дізнався про значущі дрібниці; мало-помалу Фуше став ніби неофіційним сповідником усієї країни, тримаючи в руках таємниці кожного. Як колись у Ліоні, його влада знову терор, та вже не важка сокира, що відбирає життя, а душевна трутизна страху. Чуття провини, думка, що тебе підслухають, знаття, що ти викритий — усе це запирало дух у тисяч люду. Проти витонченої й довершеної поліційної машинерії Жозефа Фуше 1799 року ґільйотина 1792 року, винайдена для придушення антидержавних рухів, здавалася недолугим витвором.

На цьому власноруч зробленому інструменті Фуше грає досконало, мов віртуоз. Він знає найбільшу таємницю влади: втішатися нею потай, уживати ощадливо. Минулися ліонські часи, коли невблаганна ґвардія революції баґнетами боронила доступ до будинку всевладного. Тепер у його передпокої подалися дами з Сен-Жерменського передмістя, і їх там радо приймають. Він знає, чого вони хочуть. Одна просить, щоб її родича викреслили зі списку еміґрантів, друга для брата в перших хоче здобути незлу посаду, третя — припинити тяжкий судовий процес. З усіма Фуше однаково приязний. Чого б це ставати нелюбим якійсь партії, якобінцям чи роялістам, поміркованим чи бонапартистам, допоки не знаєш, хто завтра візьметься за стерно? Вже раз наляканий терорист удає чарівну миролюбність: прилюдно в промовах і прокламаціях грізно напускається на роялістів та анархістів, але потайки, крадькома їх застерігає або підкуповує. Він уникає гучних процесів і смертних вироків: замість насильства вдовольняється жестом сили, реальним і невидним пануванням у державі, а не нікчемними принадками — отими пір’їнами на капелюхах Барраса і його колеґ.

Отож за лічені місяці, господь-хай-боронить, Фуше став загальним улюбленцем, бо ж який міністр чи дер­жавний діяч буде любішим повсякчас і повсюдно, ніж той, що з ним можна розмовляти, що поблажливо приглядається, як роблять гроші, дістають посади, — ба навіть допомагає в цьому; що кожному дасть попуску й приязно потуплює суворі очі, поки ти не стромляєш глибоко носа в політику або не шкодиш його власним планам? Хіба не краще купувати або ж відбирати лестощами людські переконання, ніж наставляти на них гармати? Хіба не досить закликати бунтівничі голови до потайного кабінету й там показати їм у шухляді готовісінький смертний вирок, а не страчувати насправді? Щоправда, там, де виникають значні заворушення, давня й тверда рука викорінює їх безжально. Та хто сумирний, не пливе проти хвиль, тим давній терорист виказує своє ще давніше священицьке терпіння. Він знає людську пристрасть до грошей, до розкоші, дрібних паскудств і заласних утіх — гаразд, habeant[24]! Аби тихо сиділи. Великі банкіри, яких за республіки аж дотепер усіма хортами цькували, тепер можуть спокійно ошукувати й заробляти. Фуше постачає їм інформацію, а вони за те дають йому частку прибутків. Преса, що за Марата й Демулена була чорноротою, спраглою крові сукою, тепер улесливо вимахує хвостиком коло його ніг, вона теж ліпше медяника схопить, ніж батога покуштує. І от за дуже недовгий час галас привілейованих патріотів обернувсь на вдоволене плямкотіння, Фуше кожному кинув кістку або ж кількома дужими стусанами запхав його в куток. І невдовзі збагнули його колеґи, затямили всі партії, що мати приятелем Фуше — така ж утіха, як і великий клопіт, коли дратувати його, аж поки пазурі покаже. Отже, найзневаженіший раптом здобув усе, бо все знав і кожного зобов’язував мовчанкою, мав безліч добрих приятелів. Ще не відбудувалося сплюндроване місто на Роні, а вже забуто ліонські розстріли, Жозеф Фуше став любим.

Про все, що відбувалося в державі, Жозеф Фуше мав найперші, найдокладніші звістки. Завдяки тисячоголовій і тисячовухій пильності ніхто так ясно не прозирав у потаємне, ніхто не знав краще слабких та сильних місць людей і партій, ніж оцей холодний і вирахований споглядач з реєстраційним апаратом, що відзначав найменші політичні коливання.

Так тривало лише кілька місяців, кілька тижнів, і Жозеф Фуше виразно побачив: Директорія впаде. Всі п’ятеро членів у незгоді між собою, кожен грає поза спиною своїх колеґ і тільки чатує миті, щоб зіпхнути когось убік. Армії розбиті, фінанси зруйновані, країна збурена — так далі не піде. Фуше зачув, що скоро переміниться вітер. Аґенти повідомляють, що Баррас потаємці вже провадить переговори з Людовіком XVIII, гендлюючи Республікою, за герцоґський титул віддаючи її Бурбонській династії. Його колеґи й собі переморгуються з герцоґом Орлеанським або ж ізнову марять настановити Конвент. Але знають, знають усі: так далі не піде. Бо нація розхитана внутрішніми заворушеннями, асиґнації шарудять безвартісним папіряччям, солдати ладні кинути військо; якщо якась новітня потуга не збере розпорошених сил, республіка впаде.

Лише диктатор тут може зарадити, і, шукаючи його, всі погляди звернулись у порожнечу. «Нам потрібна голова й шабля», — казав Баррас Фуше, себе потай вважаючи за голову й намагаючись знайти відповідну шаблю. Та переможні Гош і Жубер надто невчасно загинули на початку кар’єри, Бернадот ще занадто відгонив якобінством, а Бонапарта, героя Арколе й Ріволі, єдиного, про кого всі знали, що в нього є те і те, шабля і голова, проводирі Директорії зі страху заслали вкрай далеко від тулуба, і той безцільно маневрував у Єгипетській пустелі. Стільки-бо миль туди, що на нього, гадали вони, нема чого зважати.

З усіх міністрів тоді тільки один Фуше вже знав, що цей генерал Бонапарт, якого ще й досі бачили в затінку пірамід, не дуже й далеко і от-от висадиться у Франції. Цього вкрай честолюбного, надзвичайно популярного і владного чоловіка заслали за дві тисячі миль від Парижа й десь потай, може, полегшено зітхнули, коли Нельсон при Абукірі розбив флот, бо що важать для інтриґанів і політиків кілька тисяч полеглих, якщо тільки пощастить позбутися конкурента? А нині в Парижі спокійно собі сплять, знаючи, що Наполеон міцно прикутий до армії, і стережуться назад його кликати. Навіть на мить не спаде їм думка, що він може самовладно зважитись передати провід іншому генералові й витрусити їх з фотелів. Проводирі Директорії враховують усі можливості, а Бонапарта ні.

Проте Фуше знає більше, і то з найкращого джерела. Бо найвправніший, найпоінформованіший і найвірніший його платний шпигун, що виказує йому геть усе, доповідає про кожен лист і захід — не хто, як власна Бонапартова дружина Жозефіна Богарне. Невелика річ — купити цю легковажну креолку, бо шаленій марнотратниці завжди потрібні гроші, і хоча Наполеон щедро видає їй сотні тисяч з державної каси, вони, мов краплі води, висихають на жінці, що на рік купує собі триста капелюшків, сімсот суконь і не вміє ощадити. На жаль, не тільки грошей, а й тіла, та й доброї слави, а на додачу їй тепер не дуже весело. Господи, та тоді, коли малий запальний генерал воював, ба навіть її хотів забрати в безрадісну мамелюцьку землю, вона спала з таким собі пещеним і гарненьким Шарлем, а може, ще з кількома. Либонь, навіть із давнім коханцем Баррасом. Тупі Бопанартові брати-інтриґани Жозеф і Люсьєн поставились до цього неприхильно й по гарячих слідах написали листа її палкому і, мов турок, ревнивому чоловікові. Отже, їй був потрібен той, хто б допоміг, вистежив би братів-шпигунів і наглядав за листуванням. Через це, а ще й за купку дукатів — у мемуарах він ясно каже: тисячу луїдорів — майбутня імператриця виказала Фуше всі таємниці, а передусім найважливішу й найнебезпечнішу про близьке Бонапартове повернення.

Фуше досить бути поінформованим. Зрозуміло, громадянин міністр поліції й не думає щось переказувати начальству. Він мерщій зміцнює дружбу з дружиною претендента, спокійно тішиться вістками і, як завжди, готовий, вичікує вирішального зламу, що — а йому вже відомо — не забариться.

11 жовтня 1799 року Директорія терміново викликала Фуше. Дзеркальний телеграф доніс неймовірну звістку: Бонапарт самовільно — адже ніхто його не кликав — повернувся з Єгипту й висадився у Фрежюсі. Що діяти? Притьмом арештувати генерала, що, мов дезертир, без наказу покинув армію, чи радісно привітати його? Фуше вдає заскоченого, хоча насправді було зовсім не так, і радить бути поступливим. Зачекати! Зачекати! Бо Фуше сам ще не вирішив, буде він за чи проти Бонапарта, нехай спершу підуть своїм плином події. Та поки п’ять безголових голів Директорії запально обговорювали, чи пощадити Бонапарта, хоч той утік з війська, чи схопити його, народ давно вже подав свій голос. Авіньйон, Ліон, Париж вітали його, мов тріумфатора, міста, де він проходив, запалювали святкові вогні, з театральних сцен передавали вістки про нього очманілим з радощів слухачам: повертався не підлеглий, а владар, сама могуть. Тільки-но він дістався свого будинку в Парижі на вулиці Співучої Королеви (невдовзі на його честь її назвали вулицею Перемоги), як до нього подались усі його приятелі, а також ті, хто й собі прагнув заприязнитися з ним. Генерали, депутати, навіть Талейран упокорено вшанували людину шаблі. Збігло не так багато часу, й міністр поліції теж звівся на ноги своєю високою персоною. Він поїхав на вулицю Співучої Королеви і сказав, щоб про нього доповіли Бонапартові. Але той зовсім байдуже поставився до візиту якогось пана Фуше, не надавши йому жодної ваги. Мов набридливого прохача, Фуше змусили мало не півдня чекати в передпокої. Ім’я Фуше небагато говорило Бонапартові; особисто він не знав його, хіба, може, пригадував, що хтось із таким ім’ям відіграв лиховісну роль за доби ліонського терору, а може, йому доводилось бачити обшарпаного й жалюгідного поліційного аґента в передпокої свого приятеля Барраса. Хай там що, це якесь невелике цабе, певне, дрібний торгівець, який тепер вижебрує собі бодай мале міні­стерство. Тож хай почекає в передпокої. І справді, Жозеф Фуше півдня терпляче дожидає в генераловім передпокої і, мабуть, і далі сидів би на стільці, якого приніс жалісливий служник, якби припадком Реаль, один з Бонапартових спільників у майбутньому державному перевороті, не побачив Всевладного в такому жалюгідному стані. Злякавшись цього прикрого промаху, він метнувсь у генералів кабінет, аж затинаючись, пояснює непрощенну помилку — змусити так принизливо чекати саме того, що порухом руки, немов вибухом, міг розірвати ввесь їхній ланцюжок. Бонапарт мерщій вибіг з кімнати, вкрай люб’язно й догідливо запросив Фуше до себе, вибачився й без свідків розмовляв із ним дві години.

Уперше стояли вони віч-на-віч, пильно придивлялись і примірялись один до одного, зважуючи, чи годиться візаві для його власних намірів. А чиясь перевага завжди відчувається з першої миті. В нечуваному динамізмі цього владного чоловіка Фуше відразу побачив безмежний геній владарювання; хижим, твердим і гострим поглядом Бонапарт миттю визнав Фуше за помічника, що зробить усе й пристосується до всього, притьмом усе розумітиме й завзято втілюватиме в життя. Тоді ніхто, — оповідав згодом Бонапарт на острові Святої Гелени, — ніхто так точно й проникливо не зобразив йому всієї ситуації у Франції і в Директорії, як Фуше під час тієї першої двогодинної розмови. Фуше, що серед своїх чеснот аж ніяк не мав одвертості, відразу казав правду претендентові на корону, показавши, що вирішив служити йому. Вже в перші години поділилися ролі: пан і слуга, перетворювач світу і мінливий політик — відтепер вони зможуть грати вдвох.

Уже при першій зустрічі Фуше з незвичною готовністю довірився Бонапартові. Проте в руки йому не дався. Про змовників, що хотіли повалити Директорію й поставити Бонапарта самовладцею, він і словом не прохопився. Для цього він надто обережний. Для цього занадто міцно й вірно тримається він свого життєвого принципу: остаточно ніколи не вирішувати, аж поки вирішить перемога. Тільки сталося щось дивне: в подальші тижні міністра поліції Франції, що раніше так добре чув і гостро бачив, немовби шляк трафив: він, власне, раптом осліп і оглух. Жодна чутка про близький державний переворот до нього не долинає, листів, що стромляють йому до рук, він уже не читає. Незбагненним чином звелась нінащо вся його колись бездоганно надійна поінформованість, і коли двоє з п’яти членів Директорії були зі змовниками, а третій теж наполовину здобутий, міністр поліції анітрохи не здогадується про близький військовий заколот, або принаймні вдає, що не здогадується. В його щоденних рапортах Директорії немає жодного рядка про генерала Бонапарта і дедалі настирливіший брязкіт шабель його кліки. Щоправда, й на інший бік, Бонапартові, не дає він у руки жодного рядка, жодного писаного слова. Тільки мовчанням зраджує він Директорію, тільки мовчанням зобов’язує Бонапарта й чекає, чекає та чекає. В отакі напружені миті, за кілька хвилин до розв’язки амфібійна натура Фуше почувається якнайліпше. Наганяти страх на дві партії й бути жаданим спільником для обох, відчувати, як у власній руці коливаються шальки терезів — найлюбіша втіха для такого нестямного інтриґана. Секунди, що вирішують долю світу, — найпринадніша гра, яку годі порівнювати з азартом зеленого столу або еротичним шалом! Знати в такі хвилини, що можна прискорити, можна й загальмувати події, і все-таки долати ці обидві спокуси, хоч і свербітимуть руки, аби втрутитись, не робити нічого, тільки приглядатись із загостреною, солодкою й майже нечестивою цікавістю психолога — така лиш утіха проймає вогнем цей холодний дух, тільки вона наснажує його каламутну й анемічну, майже водяву кров. Лише від такої психологічно збоченої й духовно заласної втіхи п’яніє чоловік без нервів і плоті на ім’я Жозеф Фуше. В такі туго напнуті секунди перед вирішальним ударом його звичну й насуплену поважність завжди окрилюють жорстокі й цинічні веселощі. Духовна втіха, як і будь-яка інша, може вилитись у веселощі, перейти в доброзичливий чи злостивий жарт. Отак жартує Жозеф Фуше саме тоді, коли інші в найбільшій небезпеці, жартує, мов слідчий з роману Достоєвського «Злочин і кара», найцинічніше і справді по-диявольському саме тоді, коли винним поза спиною аж морозом сипнуло. Саме в такі секунди він полюбляє містифікувати, тому й цього разу, якраз найнебезпечнішої миті, ставить ловку комедію, вмостивши кін мало не на пороховому погребі. За кілька днів до державного перевороту (дату, звичайно, Фуше знає) він влаштовує в себе невеличкі гостини. На цю інтимну вечірку були запрошені Бонапарт, Реаль та решта змовників, і раптом, уже сівши до столу, вони бачать, що зібрався ввесь їхній список, отже, поліційний міністр Директорії запросив до себе додому всіх до одного членів камарильї, що змовлялася проти Директорії. Що це означає? Бонапарт стривожено перезирається зі спільниками. Чи вже стоять за дверима жандарми, щоб одним махом узяти все гніздо заколотників? Може, комусь із них пригадалася зі світової історії та фатальна учта, яку Петро І улаштував стрільцям і на якій кат на десерт подав їхні голови. Але у Фуше нічого такого жахітного не сталося, навпаки, коли згодом, геть приголомшивши всіх, зайшов ще один гість, а саме (жарт той справді диявол замислив!): президент Ґоє, проти якого ладналися змовники, вони стали свідками чудернацького діалогу. Голова Директорії запитав міністра поліції про останні новини. «Ет, усе те саме, — відповів, мляво підводячи повіки й не виказуючи нічого певного, Фуше. — Завжди якісь балачки про змови. Та я вже знаю, що треба робити. Якби й справді була яка змова, ми б незабаром мали докази на майдані Революції».

Такий делікатний натяк на ґільйотину був для змовників мов холодний ніж межи плечі. Вони не знали, кепкують з них чи з Ґоє? Дурять їх чи президента Директорії? Цього вони не знали, мабуть, цього не знав і сам Фуше, бо тільки одним він завше насолоджувавсь на землі: втіхою двоїстості, пекучим чаром і кусливою небезпекою подвійної гри.

Так ловко пожартувавши, аж до самого заколоту міністр поліції знову западає в дивовижну летаргію, сліпне й глухне, а тим часом підкуплено половину Сенату, перетягнено на свій бік армію. І дивно — хоч усі знали, що Фуше рано встає, першим приходить на службу, — але саме 18 брюмера, якраз у день Наполеонового перевороту, Жозефа Фуше здолав уранці неймовірно міцний і глибокий сон. Він любісінько проспав би аж до вечора, та два посланці Директорії стягли його з ліжка й розповіли враженому-перевраженому про надзвичайні події в Сенаті, про концентрацію військ і вже майже відкритий державний заколот. Мов заскочений на службовій провині, Жозеф Фуше вражено протирає очі (хоча напередодні ввечері довго радився з Наполеоном). Шкода, та більше не можна спати чи вдавати, ніби спиш. Міністр поліції мусив одягтися й податись у Директорію, де його миттю прийняв президент Ґоє, не даючи й далі грати комедію несподіванки. «Ви були зобов’язані, — гримає він на Фуше, — доповісти про змову, ваша поліція, безперечно, мала б уже знати про це». Не кліпнувши й оком Фуше терпить брутальність і, немов найвірніший слуга, запитує, які будуть накази. Та Ґоє гостро відмахнувся: «Якщо в Директорії є накази, вона передасть їх гідним її довіри». Фуше засміявсь у душі: ото вже йолоп, ще й досі не знає, що його Директорії давно вже нема кому наказувати, що двоє з п’яти вже відкинулись, а третього підкуплено! Але навіщо дурнів учити? Він холодно вклонився й пішов на свій пост.

Де, власне, той пост, Фуше, хай там як, до ладу ще й не знав: коли хтось переможе, аж тоді він буде міні­стром поліції чи то старого, чи то нового уряду. Між Директорією і Бонапартом усе з’ясується за найближчу добу. Сенат, запаморочений обіцянками, а ще ліпше підмащений грошима, вволив усі Бонапартові пожадання, призначив його головнокомандувачем армії й переніс засідання нижньої палати — Ради п’ятиста — в Сен-Клу, де не було ніяких робітничих батальйонів, ніякої громадської думки, ніякого «народу», а тільки гарненький парк, який можна герметично замкнути двома ротами ґренадерів. Але цим усю партію ще не виграно, бо серед п’ятиста ще стримить зо два десятки набридливих нікчем, яких не пощастило ні підкупити, ні залякати, а можливо, навіть хтось один — кат його зна, — що кинджалом чи пістолетом боронитиме республіку від претендента на корону. Фуше наказує своїм нервам не пориватись, не бігти, з одного боку, за симпатіями, а з другого — не в’язнути в такому дріб’язку, як присяга на вірність, зберігати спокій, чекати, вистежувати, аж поки станеться розв’язка.

І Фуше володіє своїми нервами. Тільки-но Бонапарт на чолі кінноти вибрався на Сен-Клу, тільки-но за ним по­мчали в каретах найзначніші змовники — Талейран, Сієс і зо два десятки інших, — як з наказу міністра поліції круг Парижа зі свистом опустилися шлаґбауми. Ніхто, крім посланців міністра поліції, не міг ані вийти, ані потрапити в місто. Отже, з восьмиста тисяч паризького люду ніхто, крім цього мовчущого чоловіка, не міг дізнатися, вдався чи не вдався coup[25]. Щопівгодини гонець доповідав йому про перебіг подій перевороту, а Фуше й далі ніяк не міг визначитись. Доможеться свого Бонапарт, то, зрозуміло, ввечері він буде його міністром і вірним слугою; якщо тому не поведеться, Фуше знову ревно служитиме Директорії, готовий, зимно посміхнувшись, заарештувати «бунтівника». Та отримані вістки були досить суперечливі, бо якщо Фуше чудово стримував свої нерви, великий Бонапарт не мав уже жодної влади над своїми: за якоюсь іронією долі, 18 брюмера, що дало Бонапартові самовладне панування над Європою, було, мабуть, днем, коли цей величний чоловік виявивсь найслабшим. Сміливий проти гармат, Наполеон завжди бентежився, коли треба було здобувати людей словом; роками звикнувши командувати, він не навчивсь агітувати. Він міг ухопити прапора і йти попереду ґренадерів, міг упень розбивати армії, та настрахати з трибуни двох-трьох республіканських адвокатів — таке вже залізному солдатові не вдавалося. Частенько поставала така сцена: непереможний полководець, знервований оглушливим галасом депутатів, белькотів дурні й порожні фрази, як-от: «Зі мною бог війни...» — і так жалюгідно затинався, що друзі мусили мерщій стягати його з трибуни. Тільки солдатські баґнети врятували героя Арколе й Ріволі від ганебної поразки, якої б він зазнав від кількох галасливих адвокатів. Аж коли він, пан і диктатор, сів на коня й наказав солдатам збройною рукою очистити залу, тоді від ефеса знову заструмувала сила в його очманілу голову.

Усе вирішилось о сьомій годині вечора. Бонапарт став консулом і самовладцею Франції. Якби він зазнав поразки або забалотували його, на кожному паризькому мурі Фуше відразу б розклеїв патетичну прокламацію: «Викрито мерзенну змову» і таке інше. Та коли вже переміг Бонапарт, Фуше миттю перебрав перемогу на себе. Наступного дня не Бонапарт, а міністр поліції пан Фуше повідомив Париж про те, що, по суті, було кінцем Республіки й початком Наполеонової диктатури. «Міністр поліції сповіщає громадян, — проголошував він у тому брехливому по­сланні, — що в Сен-Клу зібралася рада для захисту інтересів Республіки і генерал Бонапарт, що прийшов на Раду п’ятиста для викриття революційних махінацій, мало не став жертвою замаху. Але геній Республіки врятував генерала. Всі республіканці можуть утішитись, тепер їхні бажання будуть справджені... слабкі заспокояться, бо вже вкупі з дужими... нехай боїться лише той, хто породжує неспокій, збаламучує громадську думку й поширює нелад. Для боротьби з цим уживатимуть усіх заходів».

Ще раз, уже вкотре, Фуше найщасливішим чином напнув плаща за вітром. І так зухвало, серед білого дня, не криючись, перекинувся до переможця, що мало-помалу і в найдальших кутках зрозуміли, що він за один. Через кілька тижнів в одному з театрів у паризькому передмісті поставили вдатну комедію під назвою «Флюґер із Сен-Клу», для всіх кумедну і зрозумілу, де під трохи зміненим ім’ям надзвичайно дотепно спародіювали його куди-вітер-віє і все-таки обережну поведінку. Звісно, Фуше, як цензор, мав можливість заборонити цей глум над своєю персоною, та йому, на щастя, вистачило духу стриматися. Він зовсім не ховав свого характеру, чи, радше, те, що не має ніякого, навпаки, навіть афішував свою несталість і непорядність, бо так ніби створювавсь коло нього не­звичний ореол. Нехай собі кепкують із нього, аби тільки корились, аби тільки боялися його.