Розділ «VII»

Роздягнений по пояс Даніель голився перед дзеркальною шафою. «Сьогодні до полудня буде по всьому». Це був непростий план: подія була вже тут, в електричному світлі, в легенькому шкрябанні бритви; її не можна було віддалити, ба навіть наблизити, щоб усе воно скінчилося якомога швидше: її просто треба було пережити. Була насилу десята година, та полудень уже був присутній у кімнаті, круглий і пильний, неначе око. За ним не було нічого, тільки невиразна пополудня пора, що звивалася і повзла, ніби хробак. В очах у Даніеля гніздився біль, він мало спав, під губою в нього був прищ, крихітна червона цятка з білим вершечком: тепер так бувало щоразу, коли він напивався. Даніель прислухався: ні, це вуличний шум. Він подивився на прищ, червоний і запалений, — а ще ж були великі півкола синців попід очима, — і подумав: «Я руйную себе». Він обачно шкрябав бритвою побіля прища, щоб його не зчикрижити; залишиться маленький кущик щетини, то й нехай: Даніель страх як боявся порізатися. І водночас він наслухав: двері кімнати були прочинені, щоб краще чути; він казав собі: «Тепер я її не проґавлю».

Ось пролунало легеньке, майже нечутне шурхотіння; Даніель підскочив до порога з бритвою в руці і різко відчинив двері. Та було запізно, дівчисько його випередило: воно втекло, зачаїлося, мабуть, десь у кутку на сходовому майданчику і, затамувавши подих, чекало, почуваючи, як гамселить у грудях серце. На солом'яному килимку для ніг Даніель угледів букетик гвоздик. «Сученя плюгаве», голосно сказав він. Це дочка консьєржки, він був певен. Варто було тільки глянути в її очиці смаженої рибини, коли вона з ним здоровкалася. Це тривало вже два тижні: щодня, повертаючись зі школи, вона клала гвоздики біля його дверей. Ударом носака він загилив квіти на східці. «Треба бути насторожі в передпокої цілий день, тільки тоді я застукаю її». Він з'явиться з голим торсом і знищить її суворим поглядом. Йому подумалося: «Вона любить моє обличчя. Обличчя і плечі, бо це відповідає її ідеалові. Для неї буде ударом побачити мої волохаті груди». Він повернувся до кімнати і знову почав голитися. В дзеркалі він бачив своє похмуре і шляхетне обличчя з синюватими щоками; з якоюсь досадою він подумав: «Воно їх і збуджує». Обличчя арханґела; Марсель називала його своїм любим арханґелом, а тепер доводиться терпіти ще й погляди цієї малої мандрьохи, котра аж нестямлюється од тічки. «Блудяги!» — роздратовано подумав він. Даніель трохи нагнувся і одним вправним порухом бритви зчесав прища. Незлецький жарт — знівечити обличчя, яке вони так люблять. «Та де там! Обличчя із близною — це те ж таки обличчя, воно завжди щось означає: від цього я ще дужче стомлюся». Він підійшов до дзеркала і невдоволено подивився в нього, потім сказав: «І все-таки мені подобається бути вродливим». Вигляд у нього був стомлений. Він ущіпнув себе за стегно: «Треба було б скинути бодай кілоґрам». Сім шклянок віскі випив він учора ввечері на самоті в «Джонні». До третьої години ночі він не міг зважитися піти додому, тому що йому було страшно покласти голову на подушку і відчути, як занурюєшся в морок з думкою, що настане завтрашній день. Даніель подумав про собак із Константинополя: їх ловлять на вулицях і зав'язують у мішки, садовлять у кошики, а потім вивозять на пустельний острів; там вони одне одного роздирають на шматки і з'їдають; вітер у відкритому морі часом доносить їхнє виття до моряків. «Не собак треба було б туди вивозити». Даніель не любив собак. Він одягнув шовкову кремову сорочку і штани з сірої фланелі; потім старанно вибрав краватку: сьогодні буде зелена зі смужечками, бо в нього кепський колір обличчя. Відтак він відчинив вікно, і ранок увійшов до кімнати, задушливий, важкий і вже наперед визначений. Якусь мить Даніель стояв у незрушному потоці спеки, потім роззирнувся доокруж: він любив свою кімнату, тому що вона була безлика й не видавала його, вона була немов готельний номер. Чотири голі стіни, два фотелі, стілець, шафа, ліжко. В Даніеля не було речей на згадку. Він побачив чималого кошика із вербової лози й одвернувся: кошик був на сьогодні.

Годинник Даніеля показував двадцять п'ять хвилин на одинадцяту. Він прочинив кухонні двері і свиснув. Сціпіон вигулькнув перший; він був білий, з рудими латками і куцою борідкою. Він суворо глянув на Даніеля і хижо позіхнув, дугою вигнувши спину. Даніель обережно опустився на коліна і почав ласкаво гладити його писок. Кіт, приплющивши очі, пацав його лапою по рукаву. Перегодя Даніель взяв його за шкуру і посадив у кошик; блаженно мружачи очі, Сціпіон розлігся там на всеньку довжину. Потім припленталася Мальвіна; Даніель любив її менше, ніж тих двох, бо вона завжди прикидалася і в неї була рабська вдача. Коли вона була певна, що її бачать, то ще здалеку починала мурчати і лащитися: вона терлася головою об стулку дверей. Даніель доторкнувся до її товстої шиї, й вона лягла на спину, простягнувши лапи, а він лоскотав її соски серед чорної шерсти. «Ха, ха, — розмірено проспівав він, — ха, ха!», а вона переверталася з одного боку на другий, ґраціозно водячи головою. «Зачекай-но, — подумав він, — ось настане полудень». Він зловив її за лапи і поклав поруч зі Сціпіоном. Вона трохи здивувалася, та потім згорнулася в клубок і, подумавши, почала муркотіти.

— Поппеє! — погукав Даніель. — Поппеє, Поппеє!

Поппея ніколи не йшла, коли її гукали; Даніель мусив податися по неї на кухню. Угледівши його, вона люто зашипіла і плигнула на ґазову плиту. Це була дика кішка з великою близною, що перетинала її лівий бік. Даніель знайшов її в Люксембурзькому саду, коли вже зачиняли ворота, і приніс додому. Вона була владна і зла, часто кусала Мальвіну; Даніель її любив. Він узяв її на руки, вона відкинула голову назад, зіщуливши вуха і наїжачивши шерсть: у неї був обурений вигляд. Він провів пучками по її писку, й вона почала кусати його за палець, лютуючи і бавлячись; тоді він ущипнув її за шию, й кішка підняла свою вперту голову. Вона не мурчала — Поппея ніколи не мурчала, — проте дивилася йому просто в обличчя, і Даніель за звичкою подумав: «Рідко буває, що кіт дивиться просто у вічі». Водночас він відчув, як його охоплює тривога, і йому довелося одвести очі убік. «Сюди, сюди, — сказав він, — сюди, моя королево!» — і посміхнуся, не дивлячись на неї. Ті двоє лежали біч-о-біч, вони були приголомшені, та все ж мурчали, можна було подумати, що це співають цикади. Даніель поглянув на них з недоброю полегшею: «Фрикассе із кролика в білому вині». Він думав про рожеві соски Мальвіни. Та посадити Поппею в кошик було непросто: він мусив підштовхувати її ззаду, вона обернулася й, зашипівши, дряпнула його. «Ага, то ти так?» — сказав Даніель. Він згріб її за шкуру і за поперек, силоміць зігнув удвоє, вербовий коршик затріщав од її кігтів. Кішка на мить завмерла, і скористався цим, щоб закрити кришку і замкнути її на два замки. «Ху», — видихнув він. Рука трохи щеміла сухим дражливим болем, таким як лоскіт. Він підвівся і з іронічним задоволенням глянув на кошика. «Попалися!» З тильного боку долоні були три подряпини, а всередині в ньому самому теж якийсь лоскіт, чудернацький лоскіт, що міг недобре скінчитися. Даніель узяв на столі клубок шпагату і сховав його до кишені штанів.

Він завагався. «Дорога неблизька; мені буде гаряче». Він хотів було одягнути фланелевий піджак, та не звик просто так улягати своїм бажанням, врешті, це ж буде просто комедія, якщо він ітиме на осонні, червоний, спливаючи потом, з цією ношею в руці. Комедія і навіть сміхота: він посміхнувся і вибрав яскраво-фіолетову твідову куртку, яку терпіти не міг з кінця травня. Даніель узявся за ручку кошика й подумав: «Та й важенні ж вони, кляті тварюки!» Він уявляв їхні неприродні принизливі пози, їхній невимовний жах. «Так от кого я любив!» Досить було замкнути цих трьох ідолів у лозовій клітці, щоб вони знову перетворилися на котів, таких собі дрібних ссавців, дурнуватих і метушливих, котрі самі себе не тямлять од страху — і нічого священного в них уже не лишилося. «Коти — це всього лиш коти». Він зареготався: йому здавалося, ніби він грається з кимсь у якусь гру. Коли Даніель підійшов до вхідних дверей, до горла підкотила нудота, проте тривало це недовго: на східцях він знову зробився суворий і переповнений рішучости, а в роті відчув якийсь чудернацький присмак, наче сирого м'яса. Консьєржка стояла на порозі біля своїх дверей; вона усміхнулася йому. Даніеля вона любила, він був такий церемонний і ґалантний.

— Раненько ви встаєте, пане Серено.

— А я вже боявся, чи не захворіли ви часом, люба пані, — ґречно відказав Даніель. — Вчора я повертався пізно і помітив, що під дверима у вас світиться.

— Уявіть собі, — сміючись, сказала консьєржка, — я так стомилася, що заснула, не погасивши світла. І раптом чую ваш дзвінок. «Ага, — сказала я собі, — ось і пан Серено повернувся!» (Я ж бачила вас тільки тоді, як ви ішли з дому). І по тому відразу ж погасила світло. Була, напевне, третя година?

— Приблизно…

— Бачу, — сказала вона, — ви з великим кошиком.

— Це мої коти.

— А що, звірята занедужали?

— Ні, одвезу їх до сестри в Медон. Ветеринар сказав, що їм потрібне свіже повітря.

Він серйозно додав:

— Знаєте, що коти можуть захворіти на сухоти?

— На сухоти? — вражено поспиталася консьєржка. — Тоді подбайте про них. І все-таки, — додала вона, — у вас без них буде порожньо; ці пусюнчики завжди зустрічають мене, коли я приходжу до вас прибирати. Вам, напевне, сумно буде без них.

— Ще й як сумно, пані Дюпюі, — відказав Даніель.

Він усміхнувся їй і пішов. «Пробалакалася, стара гаргара. Мабуть, гладила їх, коли мене не було, а я ж заборонив їх чіпати; краще б наглядала за своєю донькою». Він вийшов з під'їзду, і сонце засліпило його як стій, пекуче і пронизливе сонце. В нього заболіли очі, це вже як водиться: якщо напередодні нап'єшся, то немає нічого кращого, ніж імлистий ранок. Він уже нічого не бачив, він плив у потоці сонячного світла з залізним обручем довкруг голови. Раптом він угледів свою тінь, куцу й химерну, а біля неї темну пляму кошика, що розгойдувався у нього в руці. Даніель посміхнувся: він був дуже високий. Він випростався на ввесь зріст, та тінь так і лишилася куца безформна, мов постать шимпанзи. «Доктор Джекілл і містер Гайд. Ні, не на таксі, — сказав собі він, — поспішати нікуди, містер Гайд пішки пройде до зупинки сімдесят другого». Сімдесят другий довезе його до Шарантону. За кілометр відтіля Даніель давно вже нагледів затишну місцинку на березі Сени. «Будемо сподіватися, — сказав собі він, — що я не зомлію, цього тільки ще бракує». Вода в Сені була особливо темна і брудна в цьому місці, з плямами зеленкуватого мастила од заводів Вітрі. Даніель споглядав себе з огидою: він почувався геть м'яким ізсередини, настільки м'яким, що це було просто-таки неприродно. З якоюсь утіхою він подумав: «Це людина». Він був то твердий і зібраний, а то раптом у ньому немов би озивалася якась квола приречена душа, що благає пощади. Він подумав: «Дивно якось ненавидіти себе, наче це зовсім і не ти». Втім, це була неправда: марно він старався, був тільки один-єдиний Даніель. Коли він зневажав себе, то йому здавалося, наче він одривається од самого себе і витає, немов безпристрасний суддя, над якимсь нечистим ройовиськом, а потім його зненацька затягує, всмоктує донизу, і він потрапляє у вировище власної душі. «Хай йому дідько, — подумалося йому, — треба хильнути чарчину». Потрібно лише трохи звернути з дороги, він загляне до Шампйоне на вулиці Тайдус. Коли він одчинив двері, в барі було порожньо. Офіціянт витирав столи з рудого дерева, зроблені у вигляді барил. Напівморок був сприятливий для очей Даніеля. «От голова болить, дідько б її узяв», подумалося йому. Він поставив кошика на підлозі й опустився на стілець перед шинквасом.