Розділ «VII»

— Жаніно, — сказала мати, — це вже занадто.

— Я не можу показати їх тобі, від недуги вони зробилися лютими.

Дівчинка заговорила з чарівливою розсудливістю:

— О ні, зі мною котики не будуть лютими.

— Тобі так здається? Послухай, дитинко люба, — швидко і тихо сказав Даніель, — я збираюся їх потопити, ось що збираюсь я зробити, а знаєш чому? Бо не так давно, ще сьогодні вранці, вони роздерли всеньке обличчя одній прегарній маленькій дівчинці, вона схожа була на тебе і носила мені квіти. Тепер їй доведеться вставити шкляне око.

— Ой! — вражено зойкнула дівчинка. Вона з жахом глянула на кошика і сховала обличчя в материнській спідниці.

— Бач, бач, — сказала мати, обурено зиркаючи на Даніеля, — от бачиш, треба сидіть тихенько й не розбалакувати з ким попало. Нічого, кицюню моя, цей пан просто пожартував.

Даніель і собі зиркнув на неї, та це був спокійний погляд. «Вона ненавидить мене», вдоволено подумав він. Він бачив, як за вікнами пропливають сірі будинки, він знав, що та жінка дивиться на нього. «Обурена матінка! Вона шукає, що можна було б ненавидіти в мені. Тільки не обличчя». Обличчя Даніеля ніколи не викликало ненависти. «Й не одіж, вона нова й вишукана. Ага, руки, можливо». Руки його були куці й дужі, трохи затовсті, з темними волосинами на пальцях. Він поклав їх на коліна: «Дивися на них! Дивися ж!» Та жінка не хотіла заходити в цю гру, вона тупо дивилася перед собою; вона дрімала. Даніель розглядав її з якоюсь захланністю: як їм вдається задрімати у транспорті, цим людям? Вона розм'якла всеньким тілом десь у собі й там розслаблялася. В її голові не було нічого, що скидалося б на розгублену втечу поперед себе, ні допитливости, ні ненависти, ніякого руху, навіть легенького коливання: нічого, крім в'язкого, мов тісто, сну. Раптом вона прокинулася, на її обличчі проступило пожвавлення.

— Виходимо, тут виходимо! — вигукнула вона. — Нумо ж ходім! Яка ж ти незграбна, завжди марудишся!

Вона вхопила дівчинку за руку й потягла за собою. Перед тим, як вийти, дівчинка обернулася і з жахом зиркнула на кошика. Автобус рушив, та небавом спинився: повз Даніеля зі сміхом пройшли пасажири.

— Кінцева! — гукнув йому кондуктор.

Даніель здригнувся: автобус був порожній. Він підвівся і вийшов. Це був людний майдан з кількома забігайлівками; гурт робітників і жінок стояв біля ручного візка. Жінки зачудовано глянули на нього. Даніель наддав кроку і завернув у брудний провулок, що спускався до Сени. Обабіч височіли діжки і склади. Кошик безугаву нявчав, і Даніель майже бігом біг: він мов би ніс діряве відро, з якого крапля за краплею точилася вода. Кожне нявкання, мов краплина води. Відро те було важке. Даніель узяв кошика в ліву руку, правою втер чоло. Не треба думати про котів. А, ти не хочеш думати про котів? От якраз про них ти й повинен думати, а то це було б дуже зручно! Даніель знову побачив золотаві очиці Поппеї й відразу ж почав думати про інше, про біржу, де позавчора він заробив десять тисяч франків, про Марсель, він побачить її сьогодні ввечері, це його день: «Арханґел!» Даніель криво посміхнувся: він глибоко зневажав Марсель. «Їм бракує мужности зізнатися, що вони більш не люблять одне одного. Якби Матьє бачив речі такими, які вони є, то давно прийняв би рішення. Та йому не хочеться. Не хочеться втратити себе. Він же нормальний», з іронією думав Даніель. Коти нявчали, ніби їх різав хтось, і Даніель відчув, що зараз ума рішиться. Він поставив кошик на землю і двічі щосили загилив по ньому ногою. Всередині знялася страшенна метушня, та небавом коти позамовкали. Якусь хвилю Даніель стояв без руху, за вухами пробігали чудернацькі дрижаки. Зі складу вийшли робітники, і Даніель знову рушив уперед. Він спустився камінними сходинками на берег Сени і сів на землю біля залізного кільця поміж казаном зі смолою і купою тесаних камінців для бруківки. Сена під голубим небом була жовта. Чорні шаланди з діжками були пришвартовані на протилежному березі. Даніель сидів на осонні, і в нього боліло у скронях. Він дивився на воду, як вона брижиться і нуртує, висяваючи опаловими блищиками. Потім дістав з кишені клубок і втяв ножиком довгий відрізок шпагату; відтак, не підводячись із місця, лівою рукою намацав камінець. Він прив'язав кінець шпагату до ручки кошика, обв'язав шпагатом камінець, затягнув кілька вузлів і поклав камінець на землю: все це мало чудернацький вигляд. Даніель подумав, що кошика треба нести в правій руці, а камінець у лівій: він жбурне їх у річку одночасно. Кошик буде на воді, може, десяту частку секунди, потім каменюка потягне його вглиб, і він хутко потоне. Даніелеві було гаряче, він проклинав свою теплу куртку, та не хотів її скидати. Щось у ньому здригалося, просило пощади, й він почув свій стогін, безжальний і сухий: «Якщо в тебе немає мужности вбити себе гамузом, то треба робити це потроху». Він підійде до води і скаже: «Прощавай же, те, що любив я понад усе на світі…» Він трохи звівся на ліктях і роззирнувся: праворуч на березі не було й душі живої, ліворуч, вдалині, він угледів постать рибалки, чорну на тлі яскравого сонця. Котяча метушня під водою долине аж до його поплавка: «Він подумає, що клює». Він засміявся і дістав хустинку, щоб утерти піт, який перлистими краплями виступив на чолі. Стрілки його годинника показували одинадцяту двадцять п'ять. «О пів на дванадцяту!» Треба розтягти цей надзвичайний момент: Даніель почувався роздвоєним; він мов би згубився в пурпуровій хмарі під цим олив'яним небом, з якоюсь погордою він згадав Матьє. «Ні, це я вільний», сказав він собі. Та це була безособова погорда, бо Даніель уже був ніким. Об одинадцятій двадцять дев'ять він підвівся і відчув таку слабкість, що мусив спертися на казан. На твідовій куртці з'явилася пляма від смоли, і він глянув на неї.

Він угледів цю пляму на яскраво-фіолетовій тканині й раптом відчув, що знову зробився чимсь одним. Один. Боягуз. Тип, що любить своїх котів і не хоче втопити їх у річці. Він узяв ножика й, нагнувшись, перерізав шпагат. Мовчки перерізав: навіть всередині у нього була тиша, йому було надто соромно, щоб розбалакувати з собою. Він узяв кошика і піднявся східцями: так проходив би він, одвернувшись, повз когось. Хто дивився б на нього зі зневагою. В душі його стояла пустка і тиша. Щойно піднявшись нагору, він насмілився звернутися до себе з першими словами: «Що ж то за крапля крови?» Та не наважився відімкнути кошика: кульгаючи, він рушив назад. Це я. Це я. Це я. Покидьок. Та в глибині душі промайнула чудернацька посмішка, позаяк він усе-таки врятував Поппею.

— Таксі! — погукав він.

Авто зупинилося.

— Вулиця Монмартр, 22, — звелів Даніель. — Поставте, будь ласка, цього кошика біля себе.

Погойдування таксі заколисували його. Йому навіть більше не вдавалося зневажати себе. Потім його знову охопив сором, і він знову побачив себе збоку: картина була нестерпна. «Ні гамузом, ні потроху», гірко подумалося йому. Коли взяв гаманця, щоб заплатити водієві, то безрадісно зауважив, що гаманець аж розпирає від банкнот. «Заробляти гроші, авжеж. Це я вмію».

— От ви й повернулися, пане Серено, — сказала консьєржка, — а до вас хтось допіру піднявся. Один ваш приятель, високий, з отакенними плечима. Кажу йому, що вас, мовляв, немає, а він мені: «Та нічого, я залишу йому записку під дверми».

Вона поглянула на кошика й вигукнула:

— А пусюнчиків ви назад принесли!