Розділ «VII»

— Міцного віскі, звичайно ж, — ствердно мовив бармен.

— Ні, — сухо відказав Даніель.

«Ішли б вони подалі зі своєю манією сортувати людей, неначе це парасольки або швейні машини. Я ніщо… й усе завжди теж ніщо. Та вони вмент складають тобі ціну. Цей дає гарні чайові, той завжди має напоготові дотепне слівце, а от мені потрібне тільки міцне віскі».

— Джин-фіц, — сказав Даніель.

Бармен налляв, не сказавши й слова: напевне, образився. Тим ліпше. «Більше й носа не поткну в цю діру, надто вже фамільярні тут вони». Та джин-фіц був із присмаком проносного лимонаду. Він розпилювався на язиці кислуватим порохом, і в роті запанував присмак металу. «Це мене вже не бере», подумав Даніель.

— Налийте горілки з перцем.

Він випив горілки і поринув у мрійливий стан, почуваючи, як пашить у роті. Він думав: «Невже це ніколи не скінчиться?» Та, як завжди, це були марні думки, без будь-якої основи, мов чек без покриття. «А що ніколи не скінчиться? Що ніколи не скінчиться?» Пролунало коротке нявкання і почулось, як дряпають кігтями. Бармен здригнувся.

— Це коти, — кинув Даніель.

Він зліз зі стільця, жбурнув на шинквас двадцять франків і взяв кошика. Піднявши його, він побачив на підлозі червону пляму: це була кров. «Що вони там коять?» — тривожно подумав Даніель. Та йому не хотілося відмикати кришку. В кошику зачаївся тяжкий і невиразний жах: якщо він відімкне, то жах умить обернеться на котів, і цього Даніель не зможе витримати. «Ага, ти не зміг би цього витримати? А якщо я підніму цю кришку?» Та Даніель був уже надворі, і його знову засліпило, увіч вдарило щось яскраве і вогке: очі щеміли, це було таке, наче бачиш тільки вогонь, а потім зненацька розумієш, що вже з хвилину бачиш будинки, будинки, що за сто кроків од тебе, легкі й світлі, неначе імла: в глибині вулиці стояла голуба стіна. «Страх який усе це бачити», подумав Даніель. Таким уявлялося йому пекло: погляд, що пронизує геть усе на світі, бачиш усе від краю до краю — і до краю бачиш самого себе. Кошик у його руці заворушився: всередині щось шкрябало. Даніель і сам не знав гаразд, огиду чи задоволення приносить йому цей жах, який він почував так близько біля себе, буквально кінчиками пальців, — радше і те, і друге він йому приносив. «І все-таки щось їх заспокоює, мабуть, мій запах». Даніель подумав: «Справді, для них я тільки запах». Та треба набратися терпіння: незабаром у нього не буде цього запаху, він буде гуляти без запаху, один серед людей, в яких немає достатньо тонкого нюху, щоб упізнати ваш дух. Бути без запаху й без тіні, без минулого, бути всього лиш незримим устремлінням від самого себе в майбутнє. Даніель завважив, що його тінь перемістилася вперед, на кілька кроків од його тіла, он вона, там, на рівні ґазового крана, шкутильгає, перехнябившись набік від тяжкого кошика, чудернацька, зморена; він бачив, як він іде, він був усього лиш власним поглядом. Та ось на шклі майстерні з фарбування тканин відбився його образ, і та ілюзія розвіялася. Даніель немов би переповнився мулистою і прісною водою; вода Сени, мулиста і прісна, затопить кошика, й вони роздиратимуть одне одного пазурями. Його охопила невимовна відраза, він подумав: «Немає причини це робити». Він зупинився, поставив кошика долі: «Нудьгувати від того зла, яке вчиняєш іншим. Ніколи не добратися до себе навпрямки». Він знову подумав про Константинополь: невірниць зашивали в лантух разом зі скаженими котами і кидали в Боспор. Діжки, шкіряні лантухи, лозові клітки — все це в'язниця. «Буває й гірше». Даніель стенув плечима: ще один чек без оплати. Він не хотів чинити траґедії, колись у нього їх було доста. Якщо чиниш траґічне, значить, сприймаєш себе поважно. Ніколи, ніколи більш Даніель не сприйматиме себе поважно. Раптом під'їхав автобус. Даніель махнув водієві й увійшов до першого класу.

— Скільки до кінця?

— Шість талонів, — відказав кондуктор.

Від води Сени вони показяться. Вода кольору кави з молоком з фіолетовими блищиками. Навпроти нього сіла поважна й бундючна жінка з маленькою дівчинкою. Дівчинка допитливо дивилася на кошика. «Клята шмаркачка», подумав Даніель. Кошик занявчав, і Даніель здригнувся, наче його застукали на вбивстві.

— Що це? — поспиталася дівчинка дзвінким голосом.

— Цить, — звеліла мати, — дай панові спокій.

— Це коти, — мовив Даніель.

— Вони ваші? — спиталася дівчинка.

— Атож.

— Навіщо ви везете їх у кошику?

— Бо вони занедужали, — лагідно відказав Даніель.

— А можна поглянути на них?