Розділ «Три неприємні п’єси»

Передмова

Старе прислiв’я каже що, коли чоловiк не закохався до сорока рокiв, краще вже йому й не закохуватись пiсля. Давненько вже я спостерiг, що це правило можна не гiрш прикласти й до багатьох iнших речей; наприклад, до писання п’єс; i я зробив суворе застереження до власного керiвництва: якщо я не витворю щонайменше пiв дванадцятки п’єс, поки менi мине сорок, краще менi й зовсiм облишити писати п’єси. Та не так менi легко було додержати цього застереження, як це може видатись. Не те щоб менi бракувало драматургiчного хисту. У цьому напрямi, крiм моїх власних лiнощiв, не iснувало iнших меж моїй здiбностi виворожувати уявних людей в уявних умовах, винаходити приводи для театральних сцен помiж ними. Та, щоб прогодуватися з цього божевiльного хисту, я мусив своїм ворожiнням зацiкавити не лише свою власну уяву, але також уяви принаймнi тисяч сiмдесятьох чи ста сучасних лондонцiв-театралiв. Виконати цю умову було для мене безнадiйною справою. Я не мав анi смаку до того, що звуть популярним мистецтвом, анi пошани до популярної моралi, анi вiри в популярну релiгiю, анi захоплення популярними героями. Як iрландець, я не мiг претендувати на патрiотичнi чуття нi до тiєї країни, яку я покинув, нi до тiєї країни, що була її зруйнувала. Як людина гуманна, ненавидiв брутальнiсть i вбивство, чи то на вiйнi, чи у спортi, чи в рiзнi. Я був соцiалiст, ненавидiв сучасну анархiчну гонитву за грошима i вiрив, що рiвнiсть — єдина можлива непорушна пiдвалина для соцiальної органiзацiї, дисциплiни, послуху, пристойного поводження й добору вiдповiдних осiб для вищихфункцiй. Свiтського життя, легко приступного особам, «блискучим» навiть не рiвнобiчно, я б не стерпiв, навiть якби й не боявся його деморалiзацiйного впливу на характер, що, подiбний до мого, вимагав пильного догляду. У цих справах я не був анi скептик, анi цинiк; просто я розумiв життя не так, як пересiчна, добропорядна людина; i я не жалкував про це розходження, почував себе щасливiшим од цеї людини, i то в умовах, в яких вона була б надмiрно нещасна.

Помiркуйте ж, як неможливо було менi написати вигадку, втiшну для публiки. Ще не досягши повнолiття, я спробував був здобути в лiтературi мiсце писанням романiв i, справдi, написав п’ять довгих творiв у цiй формi, та не дiстав за це нiчого, крiм яких двох пiдбадьорливих комплiментiв вiд найповажнiших видавцiв лондонських та американських, що одностайно вiдмовились ризикувати задля мене своїм капiталом. Зрозумiло, що роман не може бути запоганий для друку, аби це був справдi роман, а не просто якась дурниця. Щоправда, роман може бути й загарний для друку; та менi не йметься вiри, щоб це стосувалось до моїх романiв. Тож я мiг потiшити себе, повторюючи за Ветлi: «Цi дурнi люди не розумiють своєї власної дурної користи», бо коли пiзнiше цi романи потрапили до друку, щоб заповнити прогалини в соцiалiстичних часописах, фiнансованих вiд щедрих друзiв, один чи два з них пустили там корiння, наче бур’ян, i час од часу я натрапляю на них i досi. Але я незабаром переконався, що видавцi мали рацiю з комерцiйного погляду; саме тодi ключ до розумiння мого дiйсного становища дав менi один приятель, лiкар, що спецiалiзувався на очних хворобах. Якось вiн дослiдив мої очi й оповiстив менi, що мiй зiр для нього зовсiм не цiкавий, бо вiн «нормальний». Я, звичайно, зрозумiв, що мiй зiр такий, як у всiх iнших людей; та вiн вiдкинув це тлумачення, як парадоксальне, i поквапився пояснити менi, що з оптичного погляду я — вельми щаслива людина, маючи можливiсть бачити речi точно, як бачить лише десять вiдсоткiв людности, решта ж має зiр ненормальний. Я зразу ж приклав це пояснення i до мого неуспiху в галузi вигадки. Мої розумовi очi «нормальнi», як i тiлеснi: вони бачать усе одмiнно вiд очей iнших людей i бачать краще, нiж цi останнi.

Це викриття справило на мене таки добре враження. Спершу менi спало на думку, що я змiг би жити, продаючи свої твори десятьом вiдсоткам, подiбним до мене; та хвилину помiркувавши, я втямив, що вони всi, як i я, навряд чи мають шеляга за душею i що не можемо ж ми всi iснувати, так би мовити, з самого лише обмiну думок. Тож справа була в тому, як пером заробити собi на хлiб. Якби я був практичний, розсудливий, грошолюбний англiєць, справа була б проста: досить було б одягти пару ненормальних окулярiв, щоб досягти аберацiї свого зору вiдповiдно до смаку дев’яноста вiдсоткiв можливих покупцiв книжок. Та я аж надто пишався своєю вищiстю, i так менi лестила ця моя ненормальна нормальнiсть, що менi й на думку не спадало вдатись до облуди. Краще чесно дивить за фунт стерлiнґiв на тиждень, анiж дивитись скоса за мiльйон. Та вся справа була в тому, як дiстати цього фунта на тиждень. Дарма, що я колись то мусив був кинути писати романи. Кожний деспот, щоб не зiйти з глузду, мусить мати бодай одного непокiрливого пiдданця. Навiть Луї XI мусiв терпiти свого сповiдника, що в iм’я трону одвiчного повставав проти трону свiтського. Демократiя передала тепер берло деспотизму до рук самодержавної людности; але й вона змушена мати свого сповiдника, що вона його зве критикою. Критика зцiлюща не тiльки для здоров’я: для народних мас принадна її жорстокiсть, ґладiаторство, їхнi заздрощi потiшають її нападки на велике, ентузiазм потiшають її хвали. Вона може казати речi, що багато людей були б казали, та не смiють, а якби й смiли, то їм бракує дотепности. Її iконоборчiсть, бунтарство й блюзнiрства, влучно скерованi, приємно лоскочуть тих, кого побивають; критика, отже, до привiлеїв сповiдника прилучає привiлеї придвiрного блазня.

Якби Гаррiк був обiзвав д-ра Джонсона Поншем[2], це було б глибоко й дотепно; та д-р Джонсон, кинувши йому це назвисько, мiг викликати лише найдешевшi глузування, якi припадають на долю артистовi.

Тож в обарзi Понша я почав виринати з безвiсти. Я мав лише розплющити свої нормальнi очi i з найлiпшим письменницьким хистом висвiтлювати все, як воно вразило мене, списувати рiч точнiсiнько так, як я її бачив, i цього було досить, щоб мене вславлено за найпарадоксальнiшого й шаленого гумориста в Лондонi. Єдиний закид я чув безперестанку: «Чому ви не можете бути серйознi?» Незабаром я мав величезнi привiлеї й незлiченне багатство. Щотижня видатне мiсце в видатному журналi чекало на мою думку, наче я був найважливiша особа королiвства. Моя приємна турбота полягала в тому, що я мусив давати звiт про всi витвори мистецтва, якi тiльки може привабити свiтова столиця до своїх виставок, опер, концертiв та театрiв. Рiзнi класи iз захопленням читали мої статтi: маси терпеливо слухали мою балаканину. Я використовував усi переваги харпака i всi нагоди, що має мiльйонер. І якщо була на свiтi безжурна людина, так це я.

Та що ж! Свiт молодшав, а я старiшав; його зiр прояснювався, а мiй затемнювався: вiн почав простим оком читати письмена на стiнi, якi починали нагадувати менi, що вже недалечко час окулярiв. Я мав тi самi можливостi для своєї роботи, вони навiть зростали вдесятеро; та вже починало бракувати сили й молодости, щоб з ними впоратись, i доводилось поповнювати прогалини, вдаючись до спритних хитрощiв досвiду. Доводилося здавати позицiї; заощаджувати сили; навiть робити днi вiдпочинку. Я почав повторюватись у моїх тижневих шпальтах, якi я колись вщерть сповняв з чарiвної криницi, що нiколи не всихала й не втрачала кришталевого блиску своїх вод, аби я лише добре помпував з неї; я почав забувати стиль, що його визнано, нарештi, за певною мiрою серйозним; почав помiчати, що помпування стомлює мене, а вода в криницi убуває; я почав — найгiрший симптом — з легким тремтiнням мiркувати, що не можу накопичувати свiй таємничий скарб, мов тi грошi, якi за нього радо викидають люди, i тим вiдгородитися вiд доби старечого дитинства. У дверi стукало молоде поколiння, що зросло з освiченiстю, незнаною за моїх шкiльних днiв: я кинув погляд назад, на свої шпальти, i переконався, що тридцять рокiв я боязко бурмотiв те, що новi люди з веселою одвертiстю вигукують ще в колисцi. Я слухав їхнiй енергiйний стукiт, трiумфував за поколiння i скнаро тривожився за власну старiсть. Коли я розмовляв з цим поколiнням, вони звали мене «мiстер» i з щирою чарiвною гуманнiстю поважали мене як людину, що зробила добру для свого часу роботу. Мр. Пiнеро написав довгу п’єсу, в якiй доводив, що люди мого поколiння сидiли на мiлинi, i я смiявся з нього з сумом у серцi.

У цю гiрку хвилину мої спiвгромадяни, що доти вiдкидали всi мої пропозицiї полiтичних послуг, зневажливо дозволи менi ввiйти до складу парафiяльної управи — менi, авторовi «Вдiвцевих будинкiв»! Тодi, як кожне добре i корисне створiння, я зробив перший крок назад. До цього фатального дня я помпував свiжу воду з колодязя i не зупинявся, щоб збирати розбризканi краплини. На це буде час, гадалося, коли колодязь спорожнiє. Та тепер я прислухався до голосу видавцевого, вперше з того дня, коли вiн не прислухався до мого. Я передивився свої старi статтi, але подати старi тижневики за п’ять рокiв як новину — нi! Так низько я ще не впав, хоча й передбачаю, що це падiння чатує на мене в майбутньому, наче робочий дiм на робiтника-хлiбороба. І я сказав: «Я почну з маленьких грiшкiв: видам свої п’єси».

— Як! — вигукнете ви, — п’єси! Якi п’єси? Дозвольте ж менi пояснити.

Чого найбiльше бракує в лондонському життi людям з серйозними розумовими та художнiми iнтересами, так це пристойного театру. Я захоплююсь театром i сам, як спостерегли меткiшi читачi цiєї передмови, трохи актор. Отже, я палко зацiкавився, коли натрапив на всякого роду проекти заснування театру, що посiв би серед щойно зiбраних iнтелектуальних плодiв дев’ятнадцятого столiття те мiсце, яке Шекспiрiв театр посiдав серед плодiв Ренесансу. Та скоро виявилось, що мляве бажання малої й гордовитої купки утворити розвагу, без якої вона звикла перебуватись, нiколи не настачить потрiбної енергiї, щоб утворитиновий театр (ми ж бо все поступове звали за тих часiв «новим»; дивись у «Зальотнику»). Таку енергiю змiг би виявити лише генiальний артист i режисер, що винайшов би для шедеврiв Нової Драми характеристичнi i потрiбнi способи виразу, що їхню чарiвнiсть розкрив би публiцi. Зрозумiло, що для початку треба було десь добути яку пару шедеврiв. Та шедеври не ростуть на кущах. І Новий Театр нiколи не виник би без Ібсенових п’єс, як Байретський Святковий Театр без Ваґнерової театрологiї та Нiбелунґiв. Кожна спроба поширити репертуар доводила, що драма створює театр, а не театр драму. Це не потребує нових доводiв, бо всi труднощi постають iз того, що сучаснi драми пишуть для театрiв, замiсть творити їх виходячи з внутрiшньої потреби. Проте речi, в якi нiхто не йме вiри, треба доводити знов i знов, хоч як часто їх мусиш повторювати.

Тож Ібсен був за героя перших часiв нового руху. Перший рiшучий крок зробили пан Чарлз Чарiнґтон i панi Дженет Ечерч у своїй поставi «Лялькового дому» 1889 року. Поки вони їздили навколо свiту з цiєю п’єсою, що створила епоху, пан Ґрейн далi провадив кампанiю в Лондонi, висуваючи свiй «Незалежний Театр». Вiн тримався на Ібсенових «Привидах», а його шукання свiжих англiйських драматичних шедеврiв були такi невдалi, що до осени 1892 року вiн не поставив жодної, будь-якого розмiру, ориґiнальної п’єси англiйського автора.

У таких обставинах, принизливих для нацiональних почуттiв, я запропонував пановi Ґрейну смiливо анонсувати мою п’єсу.

Людина санґвiнична й заповзятлива, вiн без вагання пiшов цим шляхом. Я ж видобув з найприпалiшої порохом купи вiдкинених i занедбаних рукописiв двi дiї п’єси, яку я розпочав був 1885 року, невдовзi по закiнченнi перiоду романiв, у спiвпрацi з моїм приятелем, паном Вiльямом Арчером.

Пан Арчер сам описав, що я зарекомендував себе як абсолютно неможливий спiвробiтник. Брутально заволодiвши його ретельно спланованою схемою симпатично-романтичної, «добре зробленої» п’єси, типу тодi дуже поширеного, явщент перекрутив її на ґротескно-реалiстичний образ лендлордизму глухих закуткiв, мунiципальних зловживань та грошових i шлюбних зв’язкiв мiж цими людьми та тими люб’язними панками з «незалежними» прибутками, якi гадають, що подiбнi низькi речi не стосуються до їхнього життя. Наслiдки були рiшуче невiдповiднi, бо, хоч я ставився до своєї теми з достатньою серйознiстю, я проте не ставився досить серйозно до театру, хоча й серйознiш, нiж ставиться вiн сам до себе. Фарсовi тривiальностi, — що їх я вжив, iдучи за модою часу, i що їхнi зразки, особливо яскравi, хоч заразом художнi й цiкавi, можна побачити в «Дерев’яному конику» Пiнеро, писаному роком пiзнiше i тепер популярному в репертуарi пана Джона Гера, — бринiли надмiрно надокучливо й дотепно, вжитi для сюжету такого глибокого, реального й сильного, який я обрав для своєї драми. Пан Арчер, бачивши, що я пошився у дурнi i з його, i з своєю темою, скоро вiдмовився працювати зi мною; задум, що був нам обом не дуже до смаку, розпався, залишаючи менi двi невдалi дiї незакiнченої i невизнаної п’єси. Одкопавши цю могилу, як я вже сказав, за сiм рокiв, я побачив, що саме тi якостi, якi унеможливлювали цю рiч iз звичайного комерцiйного погляду 1885 року, тепер, 1892 року, являли собою семе те, що потрiбно було для Незалежного Театру. Отже, я додав третю дiю, дав п’єсi штучну, глузливо бiблiйну назву «Вдiвцевi будинки» i передав пановi Ґрейну, а цей останнiй пустив її у свiт у «Королiвському Театрi», спочатку з усiма її ориґiнальними блазенствами. Вона справила сенсацiю, непомiрну як на її позитивнi, ба навiть неґативнi якостi; i я зразу набув слави безсоромного драматурга. Перша вистава викликала велике розворушення: соцiалiсти й «незалежнi» шалено плескали менi з принципу; звичайнi вiдвiдувачi прем’єр скажено шикали менi на тiй же пiдставi; я, на той час уже дещо досвiдчений «промовець стовпищ», як це звичайно неввiчливо звуть, сказав перед завiсою промову; газети дискутували п’єсу аж два тижнi, i не тiльки у звичайних театральних нотатках i рецензiях, але й у передових статтях та листах. Кiнець кiнцем текст п’єси надрукували iз вступом пана Ґрейна, веселою розповiддю пана Арчера про нашу ориґiнальну спiвпрацю та з довгою передмовою i багатьма добiрними полемiчними додатками вiд автора, в енергiйнiшому, самозакоханому, бойовому стилi. Ця книжка, чергове число один серiї п’єс покiйного Незалежного Театру, являє собою цiкаву релiквiю колишньої дев’ятиденної сенсацiї; оскiльки вона мiстить у собi ориґiнальний текст п’єси з усiма її дурненькими жартами, я можу порадити її колекцiонерам видань Гамлета in-quarto та всiх отих рiдкiсних i застарiлих раннiх видань, якi нещаснi автори охоче б знищили, якби мали змогу.

Я не зажив успiху, але викликав збурення; i враження було таке приємне, що я вирiшив спробувати знов. Наступного 1893 року, коли саме сягала апогею дискусiя про iбсенiзм, «нову жiнку» i подiбне, я написав для Незалежного Театру побутову комедiю пiд назвою «Зальотник». Та ще ранiш, нiж я закiнчив її, я ясно побачив акторiв трупи пана Ґрейна, були недостатнi для вимог найдобiрнiшого й найскладнiшого ґатунку драматичного твору — витонченої комедiї. Я написав роль, зiграти яку здолав би лише пан Чарлз Вайндгем, п’єсу, що її неможливо було поставити в «Крiтерiон-Театрi» — будовi, що нагадувала перше судно Робiнзонове. Я, не гаючись, вiдкинув її i, повернувшись до жанру, в якому я опрацював «Вдiвцевi будинки», написав третю п’єсу, «Професiя панi Воррен», на тему жахливої соцiальної сили. Ця сила далася вiдчути, незважаючи на недосвiдченiсть акторської гри. Це була п’єса, якої тiльки мiг бажати Незалежний Театр, — бiльше навiть нiж те, про що вiн зi мною був умовлявся. Але тут я натрапив на перепону, що робить драматичне мистецтво в Англiї нестерпною рiччю для письменникiв, призвичаєних до волi преси. Я кажу, ясна рiч, про цензуру.

1737 року Генрi Фiлдiнґ, величезний драматург, єдиний, якого, за винятком Шекспiра, створила Англiя за час мiж середнiми вiками та дев’ятнадцятим сторiччям, присвятив свiй генiй висвiтленню та боротьбi з парламентською розбещенiстю, що тодi процвiтала. Валполь, правлiння якого трималося лише на пiдкупi, невдовзi примусив сцену замовкнути, вживши цензури, що панує донинi. Фiлдiнґ, гнаний з царини мистецтва Мольєрового та Арiстофанового, взявся до мистецтва Сервантесового, i вiдтодi англiйська повiсть стає за славу лiтератури, тимчасом як англiйська драма занепадає. Приборкувач, якого Валполь наслав був на Фiлдiнґа, чатує й на мене у виглядi «королiвського читця п’єс», добродiя, що грабує, зневажає й пригнiчує мене так, нiби вiн — росiйський цар, а я — найнiкчемнiший з його пiдданцiв. Грабування вiдбувається так: я маю платити йому двi ґiнеї за читання кожної моєї п’єси, довшої за одну дiю. Я зовсiм не бажаю, щоб вiн читав її (принаймнi, офiцiйно; йому, як приватнiй особi, я дав би її читати залюбки): навпаки, я обурююся до краю з такого зухвальства. Та проте мушу скоритись, щоб одержати вiд нього нахабного, нестерпного документа, читання якого викликає у мене шалене обурення, документа, що засвiдчує, на його думку, — його думку! — що моя п’єса «не мiстить у собi нiчого неморального або з будьякого погляду непристойного для сцени» i що Лорд Комергер через це «дозволяє» її поставу (яке зухвальство!) І все ж, незважаючи на таке засвiдчення, вiн залишає собi право, як звичайний громадянин, переслiдувати мене або пiдмовити кiлькох iнших громадян переслiдувати мене судом за образу громадської моралi, — якщо вiн пiзнiше змiнить свою думку. Мiж iншим, якщо вiн справдi захищає громадськiсть вiд моєї аморальности, то чому вона сама не сплачує його послуги? Полiцай одержує свою платню не вiд злодiя, а вiд чесної людини, котру охороняє вiд злодiя. А проте, коли б я вiдмовився заплатити, цей тиран мiг би зовсiм зруйнувати того антрепренера, який поставив би мою п’єсу, знехтувавши його дозволом.

І нема нiякого способу позбутись його. Оскiльки вiн живе не коштом платникiв податкiв, а здирством з авторiв, жодна полiтична партiя не набере десятьох голосiв за його скасування. Особистий полiтичний вплив теж його не торкнеться; бо такий особистий вплив, лише здобуваючи особисту ласку особам, утворює маленькi затишненькi посади, щоб улаштовувати маленьких людцiв замiсть гнати їх геть. Я розумiю, що за Королiвського читця п’єс неминуче мусить бути огидний i злiсний урядовець, i, якби мене призначено на цю посаду (якої, мабуть, я домагатимусь при першiй вакансiї), я був би огидний i зловiсний, цiлком мимовiльно, наче шомпол, якого встромлено мiж колеса парового двигуна. Проте я не маю бажання знiмати це питання в пресi, бо наша преса, втративши всi вiльнi традицiї, здатна побачити єдине спасiння вiд «Королiвського читця п’єс» у «Читцевi Графської Ради» або взагалi в замiнi одноголового диявола на семиголового i може винайти лiки, гiршi за хворiсть. Тому-то я схиляюсь до цензури, як багато радикалiв схиляються до палати лордiв або до монархiї, як деспотичнi жiнки уникають владних чоловiкiв i одружуються з покiрними i люб’язними. І поки нацiї не дається вiльної сцени, як дано їй вiльну пресу, поки не дається драматурговi й антрепренеровi волi ставити все, що їм завгодно, вiдповiдаючи за наслiдки перед звичайним законом, як автори й видавцi, — доти я, як ока, глядiтиму нашого Королiвського читця. Колись-то я мрiяв подати петицiю прав вiд усiх антрепренерiв та авторiв на iм’я прем’єр-мiнiстра. Та я швидко зрiкся цього намiру, переконавшися, що цi жертви пригнiчення, дев’ятеро з десятьох, — далекi вiд того, щоб насмiлитись потурбувати свого деспота, почали б навипередки вихваляту цю найспасеннiшу з англiйських iнституцiй i правити єлейнi лестощi в зовсiм не стосовному питаннi про шановнi якостi його особистого характеру. Тож хай живе Королiвський читець п’єс!

Року 1893-го на цiй огиднiй посадi перебував добродiй, тепер покiйний, погляди якого з часом зовсiм застарiли. Вiн був одверто ворожий «Новому» руховi; його свiдчення перед виборчою комiсiєю палати громад 1892 року про театри й мiсця розваги («Синя книга», ч. 240, стор. 328—335) є найлiпше зiбрання всiєї тiєї облуди, що робить цензуру огидною. На превеликий жаль, пановi Ґрейну довелось мати справу саме з ним. Без цензурного дозволу «Професiя панi Ворен» могла уникнути репресiй з боку лорда Камергера, лише бувши поставлена десь у приватному будинку, не в театрi. Глядачiв можна було запросити тiльки як гостей; отже,сама по собi вiдпадала умова, що публiка платитиме грошi на входi, — умова, без якої «Незалежний Театр» не спромiгся б оплатити витрати. Звернутися ж по дозвiл означало напевне одержати вiдмовлення i накликати пеню в розмiрi 50 ф. ст. на кожного, будь-як причетного до вистав цiєї п’єси. Справа була аж надто кепська. П’єса була готова; «Незалежний Театр» — теж; навiть оформлення було вже пiдготовлене; та цензура, навiть нiчого не дiючи й не знаючи про п’єсу, самим своїм iснуванням паралiзувала всi цi сили. І я вiдкинув «Професiю панi Воррен» i, як другий Фiлдiнґ, скiнчив свою кар’єру драматурга, принаймнi в «Незалежному Театрi».

На щастя, хоч сцена скута, преса все ж вiльна. І навiть, хоч би сцену й звiльнено вiд пут, усе ж друкування п’єс залишилося б не менш потрiбною справою, нiж вистави. Навiть якби пан Ґрейн спромiгся дати не двi вистави «Вдiвцевих будинкiв», а п’ятдесят, то й тодi б ця п’єса лишилась невiдомою тим, хто живе десь далеко вiд театрiв або через звичку упередження, стан свого здоров’я чи вiку взагалi не вiдвiдує вистави. Багато людей, що перечитують iз захопленням усiх класичних драматургiв, вiд Есхiла до Ібсена, проте вiдвiдують театр у виключних випадках, коли їм трапляється п’єса, автора якої вони цiнують, знаючи його з лiтератури, або коли грає першорядний актор. Навiть нашi звичайнi вiдвiдувачi не мають звички часто ходити до театру. Якби якогось вечора, в час найбiльшого ожвавлення лондонського сезону, оточити зали для глядачiв полiцiєю i провести iндивiдуального допита щодо їхнiх поглядiв на театр, то, мабуть, усi без винятку сiмейнi тубiльцi з-помiж них визнали б вiдвiдування театру чи будь-якого iншого прилюдного зборища, мистецького чи полiтичного, лише за винятковий спосiб згаяти вечiр. Звичайний бо англiйський спосiб гаяти час — це сидiти по окремих родинах у окремих помешканнях, мовчазливо заглибившись у книжку, газету або карти, не розкошуючи в самотi або в товариствi. Ви можете зазнайомитися з мешканцями тисяч вулиць, заселених англiйськими родинами середнього класу, i ви не натрапити на бодай натяк громадської свiдомости або художньої культури в почуттях. Умовини, в яких перебувають чоловiки, досить поганi, дарма що вони щодня тiкають «у мiсто»; вони бо вносять разом iз собою особливi й антисоцiальнi звички свого «вдома» у ширший свiт своїх дiлових стосункiв. Досить люб’язнi i товариськi з природи, вони через хатню освiту набувають надто поганих звичок; навiть їхня зацiкавленiсть, як дiлових людей, кожного, хто випадково до них звернувся, обернути на свого постiйного клiєнта — i це не допомагає їм позбутися звички на кожного, кого офiцiйно з ними «не зазнайомлено», дивитись як на чужака i непевну людину. Ще гiрша справа з жiнками, що позбавленi виховавчого впливу мiста; вони зовсiм не здатнi до будь-яких культурних стосункiв, — позбавленi грацiї, неосвiченi й обмеженi що аж жах. У прилюдних мiсцях цi доморощенi люди не можуть собi аж нiяк усвiдомити, що права, з яких вони користуються, є загальнi права. У вагонi другого класу чи в церквi — скрiзь вони до кожного нового супутника чи прохача ставляться, наче китайцi до «чужоземного диявола», що змусив їх вiдчинити свої порти.