Розділ «Частина II»

В забутті (11)

Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки — щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.

— Нарешті ти отямився, — сказала вона. — Може, все ж таки розповіси, що сталося?

Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:

— Де я?

— Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.

Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?

— Ти дуже мене налякав, — промовила Марина, не зводячи з нього очей. — У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?

Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?

— Котра година? — гукнув з дверей.

— Шість вечора.

— І коли я прийшов?

— Опівдні, я ж казала. То ти поясниш мені, що відбувається?

Він повернувся в кімнату, сів на ліжко. В голові пульсувало.

— Я сам хотів би це знати. Що я тобі казав, коли повернувся?

— Нічого, — дружина звела плечима. — Ти кинув свою сумку на порозі, роздягнувся, а тоді пішов і ліг спати. Мені не вдалося витягнути з тебе жодного слова.

— Дивно, — мовив Стефан, обережно масуючи скроні.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він замислився. Спогади поверталися, але були якимись нечіткими, неначе все це відбувалося уві сні. Згадався приїзд у село… воно мало назву Маренівка… і обличчя людей, у яких він жив. Як же їх звали?