Розділ «Частина II»

— Я отримала твого листа, — сказала Марина. — Учора. Не сподівалася, що ти повернешся так швидко.

— Можеш його показати?

Вона принесла йому складений вчетверо аркуш паперу. Він пробіг очима те, що там було написано, і наморщив лоба. Ну звичайно, Семен. Він жив у Семена Стеценка. А його дружину звали Уляна, тепер він це пригадав.

«Саме з його вуст я почув дивну й цікаву історію…»

Раптовий здогад промайнув у голові. Стефан приніс з коридора сумку й витяг з неї свого ноутбука. Можливо, тут знайде те, що шукав?

— Що ти робиш? — поцікавилась дружина. Він лише непевно знизав плечима, дивлячись, як на екрані вибудовуються рядки тексту. Так, ось воно — те, що він написав за останній час.

Поглинутий читанням, зовсім забув про Марину, і здригнувся, коли вона роздратовано вигукнула:

— Чорт забирай, ти поясниш мені, що відбувається, чи ні?! Що з тобою діється?

Стефан відкинув ноутбука і торкнувся її плечей.

Відчуття нереальності ставало дедалі сильнішим.

— Гаразд, — сказав він. — Слухай. Вибач, що я так поводжуся, просто я сам ще нічого не розумію.

— Чого саме ти не розумієш?

— Того, що сталося вчора. Я пам’ятаю, як приїхав у село, пам’ятаю, як жив там. Я писав книгу, і, здається, у мене непогано виходило. Ось тут всі мої записи, і якщо хочеш, можеш їх передивитися. Одним словом, я пам’ятаю все аж до вчорашнього вечора. Я ліг спати, а далі — як відрізало. Що було тоді, не знаю.

— І не пам’ятаєш, як їхав додому?

— Кажу тобі, нічого. Схоже, я був на повному автопілоті, хоча і не знаю, як таке можливо.

— Це схоже на якийсь шок, — припустила Марина. — Але я навіть не уявляю, що могло його викликати…

«Хіба ти не хочеш мене, Стефане?»

— Стефе? Ти мене чуєш?

Він кліпнув очима.

— Так. Чую. Слухай, я голодний, як вовк. Може, ти…