Розділ «Частина II»

— Це лише наслідок перенапруги, тільки й усього. Я вже в нормі.

— Не впевнена, — з сумнівом відповіла вона. — У мене відчуття, що ти все ж якось змінився, але не знаю, як це пояснити.

— Дурниці, — сказав Стефан. — Зі мною все гаразд.

Пізніше, лежачи у цілковитій темряві, продовжував розмірковувати над тим, що сталося сьогодні. Цей його приступ, чи що воно таке, стався саме тоді, коли йому здавалося, що все йде чудово, а скоро стане ще краще.

Може, це якийсь психічний розлад? Але з чого це раптом?

Не може бути, щоб робота так сильно вплинула на нього.

Але це було єдиним прийнятним поясненням, і Стефан вчепився в нього, відкинувши всі інші. Все минулося, і можна сміливо про це забути. Проблем і так вистачає. Можливо, завтра він зустрінеться з Віктором і покаже йому свій матеріал, і хай той тільки спробує знову завести свою пісню про те, що в українській літературі жахам не місце. Колись в СРСР сексу також не було…

Дружина спала поруч з ним, поклавши голову на згин ліктя. Він провів пальцем по її оголеному плечі й посміхнувся, згадавши, яке стурбоване обличчя було в неї, коли, розплющивши очі, він ніяк не міг збагнути, де ж знаходиться. Що й казати, надивилася на його дивацтва за увесь час письменницької кар’єри. Обов’язок домашнього критика став для неї таким же звичним, як і поранина на кухні, а до того ж доводилося терпіти його постійні скарги на відсутність потрібного настрою для занять літературою.

Ну нічого. Здається, тепер безцільний простій нарешті завершився, і можна подумати про…

— …вбивство, — пробурмотів Стефан у пітьму.

Рука твердо лягла на її ніжну шию, пальці почали стискатися, як у якогось божевільного робота з фільму. В його голові раптом чітко пролунало:«Ну, давай, чого чекати. Раніше вона допомагала тобі, але тепер ти сам собі хазяїн, і знаєш, що робити. Вона буде тільки заважати, ось побачиш. Ну ж бо, дві хвилини — і забудемо про це.»

Він відчув, як Марина, не просинаючись, почала хапати ротом повітря, і перелякано відсмикнув свою руку. Господи, що він робить? Зовсім збожеволів? Спина вкрилася холодним потом, і він прислухався до її дихання. Знову рівне.

Стефан довго сидів, дивлячись у нікуди пустими очима. Вона мала рацію — з ним щось відбувається. Щось там, у селі, змінило його, і, схоже, не в кращій бік. Він спробував вловити той сторонній голос в голові, але нічого не почув. Не було ніякого голосу — були тільки його власні думки.

Намацавши капці, підвівся з ліжка й пішов на кухню. Божевілля. Здається, це так називається? Запаливши цигарку, стояв і вдивлявся у вікно, де ніч знову заволоділа світом. Тільки непроглядний морок, без жодного промінчику світла. «А земля була пуста та порожня, й темрява була над безоднею…»

Проклятий (12)

Він не знав, навіщо все ж таки вирішив зустрітися з Віктором. Після того, що сталося увечері, йому вже було не до книги. Стефан довго не наважувався лягати, але втома і виснажений мозок взяли своє, і він заснув. Уві сні його увесь час переслідували якісь дивні постаті, й прокинувся з такою ж важкою головою, як і вчора. Наспіх поснідавши, захопив ноутбука і пішов з дому, поки не прокинулася дружина. Вештаючись вулицями, зважуючи всі «за» і «проти», все ж вирішив подзвонити йому. Тепер вони сиділи на останній лаві спортмайданчику, спостерігаючи, як підстаркуваті любителі фізкультури повільно набігають коло за колом на доріжці внизу.

Обличчя Віктора все ще було незадоволеним — він був не в захваті від того, що його витягли з дому о пів на восьму ранку. Проте не зміг приховати цікавості, коли той мовчки протягнув йому ноутбука, і тепер продивлявся його записи, час від часу замислено чухаючи підборіддя.

Стефан сидів поруч, але його думки були далекі від літератури. Він знову і знову прокручував у голові те, що відбулося вчора увечері, коли він лежав у ліжку, відчуваючи біля себе гарячий бік дружини. Якесь в нього було бажання заподіяти їй біль, випустити на волю всі свої приховані тваринні рефлекси… Він боявся зізнатися собі, що відчув якусь лякаючу насолоду, коли пальці опинилися на її шиї і почали здавлювати ніжне тіло. Ні, ці пальці не могли належати Стефанові Хошкевичу, популярному колись письменникові, який за життя й мухи не скривдив. Вони належали комусь іншому… але ця примарна постать ховалася в підсвідомості, не маючи ніякого бажання з’являтися перед очима. І все ж він відчував її присутність, відчував, як з кожною годиною вона стає все сильнішою, загрожуючи повністю захопити владу над ним, перетворити на ляльку у своїх руках… як тоді.

Спробував зрозуміти, що це значить, але знову вперся в стіну, за якою переховувались ті загублені в пам’яті години його життя, що, напевне, й були ключем до всього.

Якщо вдасться подолати її, тоді, можливо, він дізнається, що ж з ним відбувається.