Розділ «Частина II»

— По різних приємних місцях. Знаєш, а я все згадав — все-все… — ноги зрадили його, і він важко притулився до стіни. — Тільки не знаю — радіти цьому чи ні?..

— Роздягайся, — рішуче наказала Марина. Побачивши, що він і не збирається зрушати з місця, сама зтягла з нього зім’яту куртку й туфлі, а тоді підхопила під руку й повела у кімнату. Це було завданням не з легких. Стефанові ноги виписували вісімки, і вона увесь час через них перечіпалася. Тоді в полі зору опинилася кушетка, і, зібравши останні сили, кинула його на риплячий матрац.

— Ось так, — промовила Марина захекано. — Полеж трохи.

Підвівши голову, він зупинив на ній свій розфокусований погляд.

— Ні. Я… я маю все тобі… розповісти…

— Не зараз. Спи.

Стефан втомленно відкинувся на подушки. Вона вийшла з кімнати й обережно прикрила за собою двері.

На кухні, заваривши велику чашку зеленого чаю, вона дала волю думкам. Що ж відбувається? Спочатку її чоловік повертається зі своєї подорожі з чимось схожим на невелику амнезію, потім він б’є на вулиці якогось хлопця, і, врешті-решт, приходить додому ледь тримаючись на ногах від випитого. Жодному з цих явищ вона не могла дати пояснення. За увесь час спільного життя ніколи не бачила Стефана у такому стані, як сьогодні, і, звичайно, він ніколи не розпочинав бійки. Отже, є якась причина. Що в тому селі могло так вплинути на нього, щоб повністю змінити його характер і звички?

Здається, він казав, що має щось їй розповісти. П’яні балачки? Навряд чи. Може, саме тому й вирішив напитися — тому що згадав, що ж сталося з ним в Маренівці? Якщо це так, то якою ж страшною має бути ця правда… Залишалося тільки чекати, поки він прийде до тями і сам розставить усі крапки над «і».

Марина визирнула з вікна надвір. Знову хмарилося, і дерева хилили свої верхівки під різкими поривами вітру. Їй стало не по собі — з’явилося передчуття, що навколо накопичується якась погана енергія; вона тиснула з усіх боків, примушуючи її з тривогою очікувати неминучої розв’язки. Може, це тільки її уява? Намагаючись викинути з голови недобрі думки, зачинила віконну раму і почала готувати вечерю.

Години через дві на кухню увійшов Стефан. Він нагадував людину, що приходить до себе після загального наркозу, проте, схоже, сп’яніння вже минуло — про це казав болісний вираз його обличчя. Застогнавши, він опустився на стілець і обхопив голову руками. Вона почекала деякий час, даючи йому змогу повністю отямитися, і нарешті промовила:

— Гадаю, нам варто побалакати.

Він нічого не відповів, лише продовжував сидіти, зупинивши погляд на подертих капцях. Марина спробувала ще раз:

— Я тільки хочу зрозуміти, що з тобою відбувається. Віктор розповів мені, що трапилося сьогодні. Я не хочу заглиблюватися в це, але… ти повинен все мені розповісти.

Стефан щось пробурмотів, і вона нахилилася поближче, відставивши сковорідку вбік.

— Що?

— Я проклятий, — повторив він і підняв своє бліде обличчя. Вираз болю на ньому вразив її. — Ось що зі мною. Я занапастив свою душу, і Бог відвернувся від мене.

Вона не відразу знайшла, що відповісти. Ні, він все ще марить. Ну хто, питається, примушував її тоді розпитувати його про той сон? Ось у що це вилилось. Проте, схоже, він розумів, що каже — це було видно по його очах.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала вона, все більше тривожачись.

— Невже не розумієш? — викрикнув Стефан. — Я випустив її з могили! Я прирік тих людей на загибель!