Розділ «Частина 1»

Втрачені надії (1)

Сон був дивовижно реальним.

Стефанові знову сім років. Він просто маленький хлопчик у витертих джинсах і завеликій сорочці, із затягнутим навколо пояса патронташем — подарунком дядька Максима. Знову він стояв перед дверима старої, захованої в заростях будяків хатини. Частка його свідомості вже знала, що відбудеться, коли він відкриє ці двері, знала й тремтіла від жаху; проте сон біг невпинно, за тільки йому відомим сценарієм. Передчуття лиха стиснуло груди, коли він торкнувся іржавої клямки.

А батьки й не знають, де він, промайнуло в думках. На якусь мить завагався, але цікавість все таки перемогла. Ні, не вона — це було якесь нав’язливе бажання, що, неначе прихований всередині магніт, примушувало хлопчика переступити через поріг хати. Натиснувши щосили на двері, Стефан відчув, як ті відчиняються з неприємним рипінням, і скривився від запаху плісняви, що повіяв з темних нутрощів будинку.

Знову прийшла гадка про батьків, які сидять зараз у дідуся, до якого вони й приїхали, п’ють, їдять і думають, що він грається у дворі. Але ж він тільки на хвилинку зазирне в цю халупу й відразу повернеться… З такими думками хлопчик зробив крок усередину, в сиру, затягнуту павутинням темряву. Його маленька долоня лягла на ручку іграшкового пістолета, що стирчав з кобури, і цей дотик додав йому впевненості. Коли очі звикли до мороку, Стефан зупинився і нарешті побачив…

Щось не те.

Тепер, уві сні, надра тієї покинутої хатини розтяглися на кілометри. Він бачив, як стеля, стіни та підлога утворюють якийсь нескінченний коридор, кінець якого губився у пітьмі. Щось примусило його зрушити з місця, чийсь тихий, проте наполегливий голос, що пролунав у голові:

— Стефа-ан…

Озирнувшись, він побачив замість дверей той самий коридор. От і все, тепер він у пастці, й те, що заманило сюди, нізащо його не відпустить… І знову голос покликав:

— Стефан…

Він підвів погляд догори. Там, на темній стелі, хтось був — він висів на ній, неначе велетенська комаха, витріщившись на хлопця круглими блискучими очима. І перш ніж той встиг скрикнути, сильні руки вчепилися йому в шию, перекривши кисень, а звідусіль залунав божевільний регіт. Темрява поглинула його.

— Ні!!!

Рвучко зігнувшись, Стефан Хошкевич сів у ліжку, руки неначе в судомі стиснули простирадло. Картина, що стояла перед його очима, відразу втратила барви й розтанула, проте льодяний переляк все ще здавлював серце. Він провів рукою спітнілим чолом.

— Господи, — вирвалося з грудей.

Поруч з ним заворушилася дружина. Він побачив, як у слабкому ранковому світлі, що лилося з вікна, заблищали її очі.

— Стефе? — запитала вона стурбовано. — Що сталося? Ти кричав…

— Наснилося, — пробурмотів, перевівши подих. — Ти спи.

— Жахливий сон?

— Так. Жахливий сон.