• реальний ступінь забезпечення прав і свобод людини;
• імідж країни на міжнародному рівні;
• ступінь координованості роботи гілок влади.
Кожний управлінець володіє власним складним набором відповідних характеристик, які й створюють той чи інший стиль діяльності. Поступово він сам стає продуктом стилю, корегуючи власну поведінку відповідно до прийнятих норм. Сприяти оновленню стилю на індивідуальному рівні повинне комплексне вдосконалення всіх характеристик учасників державно- управлінської діяльності з метою виявлення їхніх слабких місць.
Організаційний рівень державноуправлінської діяльності ' характеризується переважно міжвідомчими зв'язками всередині владного апарату держави. Даний тип зв'язків, розглядаючи окремий орган державного управління або місцевого самоврядування як великий колектив, за змістом є міжгруповим. Загальний управлінський стиль кожної групи є сукупністю відповідних стилів діяльності її членів, тому в даному розумінні, стиль індивідуального рівня виступає складовою стилю рівня організаційного.
Важливої ролі на даному рівні набуває такий чинник, як специфіка діяльності державноуправлінської структури. Наприклад, військові та правоохоронні органи відрізняються від цивільних характером поставлених завдань, підвищеними вимогами до чіткості виконання наказів, суворою службовою субординацією за принципом прямого підпорядкування підлеглих відповідному керівникові. У свою чергу, діяльність як воєнізованих, так і цивільних органів державного управління здійснюється в межах норм чинного законодавства, які регулюють та впорядковують складний процес державноуправлінських відносин.
Однак правова регламентація державноуправлінської діяльності є хоча й необхідною, але явно недостатньою складовою ефективного управління. Внутрішньовідомчі кодекси честі державних службовців та працівників податкової адміністрації, що існують на даний момент, також кардинально не впливають на реальний стан проблеми покращення взаємозв'язків між об'єктами та суб'єктами управлінської діяльності. Досі залишається неподоланною проблема зміни владно-підлеглого уявлення державних службовців про характер управлінських відносин, що, врешті, веде до зниження авторитету відповідних служб, проявів нігілізму суб'єктами управління.
Відносно класифікації методів публічного адміністрування існують різні підходи. Одним із зрозумілих критеріїв, що використовуються для ідентифікації таких методів є рівень участі держави в процесі адміністрування.
За цим критерієм розрізняють:
• а) добровільні методи;
• б) змішані методи;
• в) примусові методи.
До добровільних методів належать ті, що не пов'язані із залученням влади, найчастіше це методи діяльності неурядових організацій, які на добровільній основі об'єднують людей для виконання певних суспільно корисних дій.
У кожній з таких організацій можуть бути свої специфічні методи організаційно-розпорядчої роботи (товариство анонімних алкоголіків, інвалідів, захисників природи тощо), але їх об'єднує бажання уникати примусу. Велике значення мають також благодійні організації, діяльність яких не націлена на отримання прибутку, а тому добре сприймається суспільством. Але вирішення складних соціально-економічних проблем не під силу добровільним організаціям.
Ринок також можна вважати добровільним методом налагодження взаємодії між покупцями і продавцями, якому притаманне й виконання адміністративних функцій. Але він є, переважно, інструментом забезпечення приватних інтересів і погано спрацьовує в тих випадках, коли діяльність не забезпечує прибутковості. Та все ж, налагодження взаємодії ринковими непримусовими засобами на основі купівлі-продажу є настільки ефективним, що ринкові принципи намагаються все ширше використовувати в публічному адмініструванні, зокрема в державному регулюванні.
Примусові або директивні методи включають у себе ті, що скеровують діяльність організацій чи окремих осіб у певному напрямку так, що останнім не залишається свободи для вибору.
Оскільки примус є компетенцією держави, то ці методи використовуються, переважно, у тій сфері публічного адміністрування, яка належить державі. Примусові методи, серед яких розрізняють: дозволи, заборони, обмеження, регламенти, застереження тощо складають основну частку адміністративної роботи.
Держава, регулюючи господарську діяльність, визначає перелік умов, за яких вона має здійснюватися і видає дозволи на діяльність лише тим суб'єктам, які здатні дотримуватися цих умов. Такі дозволи називаються ліцензіями, а процес їх отримання -
ліцензуванням. Впливаючи на співвідношення попиту та пропозиції, держава може обмежувати кількісні параметри виробництва, вивезення та ввезення продукції. Кількість продукції, дозволеної до виробництва, вивезення або ввезення називаються квотою; відповідно існують виробничі, експортні та імпортні квоти.
Широке застосування в практиці адміністрування знайшли заборони, які можуть мати природоохоронний, техніко- технологічний, попереджувальний, безпековий, культурологічний тощо характер. Зокрема, в Україні заборонено здійснювати забудову прибережної зони водойм на відстані 100 м від води (природоохоронна); здійснювати переїзд через залізничну колію без використання шлагбауму (безпекова); використовувати у виробництві дитячого харчування окремі штучні компоненти: барвники, ароматизатори, емульгатори тощо (технологічна і водночас попереджувальна заборона) тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Публічне управління та адміністрування» автора Тимцуник В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Форми публічного адміністрування“ на сторінці 4. Приємного читання.
