Розділ VI. Доцільність переходу від дільнично-територіального принципу надання медичної допомоги до сімейної медицини

– ПМСД в Україні була організована за дільнично-територіальним принципом, суть якого полягає в тому, що територія району діяльності поліклініки розподіляється на дільниці з певною чисельністю населення.

– Ключовими фігурами в наданні ПМСД були дільничний і цеховий терапевт і дільничний педіатр. Ці спеціальності становили близько 25 % усієї чисельності практикуючих лікарів. Нормативна чисельність населення на дільниці становила 1700 осіб дорослого населення на одну посаду дільничного терапевта і 800 дітей на одну посаду дільничного педіатра. Фактично на одну посаду дільничного терапевта в містах припадало близько 2100 осіб, навантаження на одну посаду дільничного педіатра в містах близьке до нормативного.

Передбачалося, що дільнично-територіальний принцип надання ПМСД дасть змогу забезпечити:

– наближення медичної допомоги до місця проживання або роботи населення;

– тривалість і наступність в обслуговуванні пацієнтів;

– комплексне проведення профілактичних, лікувальних і реабілітаційних заходів, диспансерного нагляду.

Однак прикріплення населення до конкретного лікаря поставило в центр уваги не пацієнта, а лікаря; і з правової, і з етичної точки зору це може розглядатися як порушення прав людини на свободу вибору.

Тільки менше половини пацієнтів поліклініки, які звертаються до дільничних терапевтів (45,6 %), отримують медичну допомогу в лікаря "своєї" дільниці, інші звертаються до будь-якого дільничного лікаря, який веде прийом на момент звертання.

Близько 20 років в Україні впроваджується ПМСД на засадах сімейної медицини. Але і в цих умовах пацієнти самостійно формують свій маршрут:

– безпосередньо до ЛЗП/СМ звертаються 41,2 % пацієнтів (у різних країнах ця цифра коливається від 25 до 50 %);

– третина пацієнтів (29,5 %) одразу потрапляє до "вузьких" лікарів спеціалістів, з них кожен третій помиляється у виборі спеціалізації лікаря;

– кожен шостий (16,9 %) самостійно звертається по стаціонарну допомогу;

– у середньому тільки чверть пацієнтів (26,5 %) отримує медичну допомогу на одному рівні медичного обслуговування та не перенаправляється до іншого лікаря-спеціаліста або в інший заклад;

– практика вільного, некоординованого переміщення пацієнтів за рівнями надання медичної допомоги призводить до того, що досить часто (65,9 %) рівень обслуговування пацієнтів не відповідає тяжкості їх стану та перебігу захворювання; найбільш характерним є надання медичної допомоги на більш високих рівнях, ніж це необхідно (43,2 %).

Відсутність вільного вибору і конкуренції серед медичних працівників призводить до взаємної незацікавленості лікаря і пацієнта один в одному та консервації підтримуючої цю незацікавленість системи організації ПМСД. Зміна лікаря первинної ланки можлива лише при наполегливій вимозі пацієнта, але лікарі цьому чинять опір, оскільки розширюються територіальні межі його дільниці і ускладнюється обслуговування населення вдома.