Розділ X. Особливості спілкування сімейного лікаря з пацієнтом та його родиною

Гіппократ писав: "У медицині є три складові: хвороба, хворий і лікар... Хворому нелегко зрозуміти, що відбувається, чому йому стає краще або гірше, саме лікар повинен йому все пояснити". А ось думка хворого. Francic Maenab, доктор богослов'я, писав: "При першій зустрічі вирішальну роль відіграє поведінка лікаря, його манера говорити і триматися".

Професіоналізм лікаря визначається не тільки тим, наскільки добре він знає етіологію і патогенез хвороб, методи їх діагностики та лікування, але і його вмінням консультувати, тобто спілкуватися, вчити, радити. Уміння лікаря спілкуватися визначає його взаємини з хворим–тільки завоювавши довіру хворого, можна зібрати детальний анамнез, пояснити, що від нього вимагається в процесі лікування. Досвідчений фахівець викладає свої думки так, щоб вони були доступні, не породжували тривогу. Він уміє не підірвати довіру до себе і не відняти у хворого надію на успіх лікування.

Вміння слухати

Якості лікаря

Принципи спілкування

Спостереження

Практичні поради

Формування комунікативної компетентності лікаря

Уміння спілкуватися з хворими – комунікативна компетентність лікаря – мистецтво, яке починає формуватися ще в процесі навчання в медичному вузі, згодом у процесі самостійного професійного спілкування з хворими, людьми з різними психологічними якостями, різного віку, рівня освіти, соціальної і професійної приналежності. Спочатку, на ранніх етапах навчання, починаючи взаємодіяти з хворими, майбутні лікарі часто несвідомо, за механізмом наслідування, копіюють стиль поведінки тих лікарів-викладачів, яких особливо поважають, на чию думку орієнтуються. У міру накопичення досвіду професійного спілкування молодий лікар уже усвідомлено починає використовувати різноманітні психологічні навички, що полегшують спілкування з хворим. Чим більший стаж роботи лікаря, тим більше уваги він приділяє психологічним аспектам діагностичного та терапевтичного процесу, підвищення рівня комунікативної компетентності, багато в чому забезпечує ефективність професійної взаємодії.

Професійна адаптація. Адаптація молодого лікаря до професійної діяльності займає близько двох років. Як правило, цей час необхідний для того, щоб відчути себе впевнено в новій соціальній ролі, виробити індивідуальний професійний "імідж", придбати певний репертуар навичок, алгоритмів дії в стандартних професійних ситуаціях. На початку самостійної роботи молодий лікар зазвичай ще не відчуває себе цілком упевнено, орієнтуючись на більш досвідчених лікарів, до допомоги яких вдається в складних або відповідальних випадках. Триває пошук інформації, тренування професійних навичок з отриманням зворотного зв'язку (схвалення, заохочення з боку старших), інтенсивне спілкування з молодими колегами забезпечує емоційну підтримку. Цей пізнавальний елемент професійної адаптації можна позначити як вдосконалення професійних знань, умінь, навичок.

Іншою емоційною складовою професійної адаптації лікаря є вироблення навику визначення тієї міри емоційної "включеності" хворого, яка необхідна в кожному конкретному випадку професійного спілкування. Цей компонент адаптації пов'язаний з емпатією, з "дозуванням" емпатичної залученості в процес міжособистісної взаємодії з хворим. У перші роки самостійної професійної діяльності молодий лікар у прагненні якомога краще допомогти хворому переживає підвищену відповідальність за свої дії внаслідок недостатньої впевненості у своєму професіоналізмі, відчуває надмірні емоційні навантаження. Надлишкова емоційна "включеність" у переживання хворого, підвищений рівень тривоги як реакція на ситуацію невизначеності, невпевненість, побоювання і настороженість щодо можливих наслідків призводять до хронічних емоційних перевантажень. Знижуються адаптивні й компенсаторні можливості. Внаслідок постійної перевтоми можливі зниження імунітету, часті застудні захворювання, загострення хронічних соматичних розладів. Виникає "синдром емоційного вигорання" як специфічна професійна деформація осіб, які працюють у тісному емоційному контакті з пацієнтами при наданні медичної допомоги.

"Синдром емоційного вигорання" суб'єктивно виявляється в почутті психічного виснаження, унаслідок чого знижується ефективність професійної взаємодії: лікар вже не може повністю віддаватися роботі, як це було колись, знижується самооцінка, діяльність суб'єктивно сприймається як недостатньо успішна. Можлива поява негативного ставлення до пацієнтів, сприймаються як джерело хронічної психічної травматизації. Взаємодіючи з хворим, лікар перестає брати до уваги психологічні феномени, пов'язані із захворюванням, – внутрішню картину хвороби пацієнта з її складною структурою, механізми психологічного захисту і копінг- поведінку, що формуються, не реагує на тривогу пацієнта, не помічає його депресивних, суїцидальних тенденцій. У висловлюваннях лікаря про своїх хворих можуть з'явитися цинізм, холодна байдужість і навіть ворожість. Ця своєрідна "криза" лікарської діяльності може повторюватися час від часу. У період подібної кризи лікар потребує відпочинку, зміни діяльності, психологічного "розвантаження", участі у професійних тренінгах або психотерапевтичної допомоги. У лікарів-жінок емоційне виснаження розвивається більшою мірою, ніж у лікарів-чоловіків. "Вигоряючих" описують як таких, які співчувають, захоплюються, гуманних, м'яких, схильних ідеалізувати оточуючих людей. Водночас це особи емоційно нестійкі, з коливаннями настрою, інтровертовані, позбавлені достатньої емоційної підтримки.

У міру накопичення досвіду лікар навчається "дозувати" ступінь емоційної залученості в процесі професійного спілкування. Емоційна "включеність" важлива на початку спілкування з хворим, при встановленні психологічного контакту. Надалі взаємодії емоційних компонентів спілкування можуть бути значно зменшені. Інтенсивність емоційних контактів з пацієнтом підвищується лише на окремих, найбільш значущих етапах діагностики і терапії: при необхідності переконати хворого пройти болючу діагностичну процедуру, у разі прийняття рішення про проведення операції, особливо якщо існує ймовірність несприятливого результату. Роль емоційної взаємодії зростає в ситуаціях виникнення загрози житло хворого, при спілкуванні з депресивними пацієнтами, що мають суїцидальні тенденції, а також при контактах з хворими, які перенесли тяжку психічну травму (смерть близької людини, втрата працездатності, розлучення).

Ще один компонент професійної адаптації пов'язаний з формуванням професійного "іміджу" як важливого інструмента лікарської діяльності. Один з найбільш значущих його елементів – упевнена поведінка лікаря, адекватна ситуації. Впевнений стиль поведінки допомагає сформувати у хворого "терапевтичну ілюзію" абсолютної компетентності лікаря, його здатності контролювати ситуацію і визначати прогноз, що дозволяє пацієнтові зберігати віру в благополучний результат. Впевнена поведінка допомагає забезпечити довіру хворого, вселити в нього надію, активізувати захисні і компенсаторні механізми.

Іншими складовими професійного іміджу є характеристики невербальної поведінки: відкриті пози, які спонукають до спілкування; комунікативні та експресивні жести, розраховані на створення певного враження; мімічні реакції, що виражають доброзичливість, спокійну впевненість; міжособистісна дистанція, що відображає ступінь емоційної близькості в кожний момент спілкування залежно від поставлених тактичних завдань. Важливий і зовнішній вигляд лікаря, особливості його мови: довірча, владна або спокійна, впевнена інтонація, плавна, добре побудована мова. Це підвищує ступінь довіри до отриманої інформації і впевненість у професійній компетентності лікаря.