Розділ V. Порівняння реформ в охороні здоров'я серед країн з перехідною економікою

перешкод – брак регуляторного законодавчого підгрунтя, брак ресурсів, необхідних для функціонування системи тощо. Тому у квітні 2003 року були прийняті закони для утворення Національного фонду здоров'я, підпорядкованого Міністерству охорони здоров'я, а отже, відновлювали міністерську наглядову та управлінську роль у розподілі фінансів. Створено різноманітні регулювання сектора охорони здоров'я, а тому одним з основних завдань реформи є їх гармонізація.

Словенія

Первинна допомога. У громадському секторі первинна допомога як з профілактики, так і з лікування надається в закладах охорони здоров'я. Більшість спеціалістів первинної допомоги працюють незалежно та їх функція як воротарів чимдалі посилюється. Робилися спроби передати відповідальність щодо планування первинної допомоги місцевим урядам, і на сьогодні муніципалітети управляють більшістю центрів, що і досі перебувають у державній власності. Також існують диспансери для різних видів допомоги для дітей, молоді, пацієнтів, хворих на туберкульоз та з венеричними захворюваннями. Сімейна медицина/загальна практика викладається як післядипломна спеціалізація, однак не є достатньо популярною серед лікарів. Працівники первинної ланки у громадському секторі отримують оплату або на основі ставки, або подушно; фінансові стимули для них ще в стані розробки. Приватні надавачі послуг отримують право на надання первинної допомоги згідно з регулюваннями МОЗ.

Вторинна та третинна допомога. Лікарні надають близько 75 % вторинної допомоги у Словенії. Громадська мережа включає в себе 26 загальних та 12 спеціалізованих лікарень. Лікарняна система зазнала фундаментальних змін у результаті реформ із децентралізації. Було запропоновано концепцію стаціонарів денного перебування, а значну частину ресурсів було перерозподілено від стаціонарної до амбулаторної допомоги, що привело до зменшення кількості ліжок для лікування гострих випадків. Існуючі державні лікарні отримали більшу автономію в управлінні в останні роки, однак вони досі потребують достатнього забезпечення ресурсами та надійних ресурсів для забезпечення якості послуг. Багато лікарень мають заборгованості, період очікування на послугу дуже тривалий.

Лікарські засоби. Нове законодавство було запроваджене для приведення фармацевтичного пакування, маркування, рекламування, контролю та дозволу у відповідність зі збірником законів ЄС. Словенська фармацевтична галузь відшукує можливості виживання в умовах конкуренції з імпортною продукцією. Було розроблено систему для покращення економічної ефективності та контролю якості як для існуючих, так і для нових виробів. Встановлена законом страховка покриває 75 % вартості будь-яких ліків із "позитивного" переліку; залишок у 25 % сплачується з фондів добровільного страхування або безпосередньо пацієнтом.

Джерела фінансування. Всі громадяни Словенії мають право на обов'язкове страхове відшкодування, деякі з них на умовах спільної оплати. Внески працівників пропорційні їх доходам та поділені між працівниками та роботодавцями. Інші особи, такі як пенсіонери та деякі особливі групи населення, сплачують фіксовану суму. Національний інститут зайнятості робить внески за безробітних, а муніципалітети сплачують за найбільш уразливе та соціально незахищене населення. У 2002 році 84 % витрат населення на охорону здоров'я були проведені через систему обов'язкових платежів та покриваються з фонду страхування здоров'я. Добровільні додаткові програми страхування запроваджені з 1993 року і з тих пір майже всі словенці (98 %) користуються ними. Національний інститут страхування здоров'я має контрактні стосунки з майже всіма приватними надавачами послуг. Люди дедалі більше сплачують напряму, готівкою, коли вони звертаються за консультацією до приватних терапевтів, послуги яких не покриваються обов'язковим страхуванням.

Вивчені уроки. Словенія змінила підхід до посилення та оновлення первинної допомоги. Реформи останнього часу включали в себе впровадження концепції сімейної медицини, концепції, яка була спочатку апробована, а після цього модифікована для відповідності ряду характеристик Словенської системи охорони здоров'я. Такий процес призвів до кращого розуміння ролі та завдань професіоналів системи охорони здоров'я, а також до пошуку заохочень для підвищення привабливості спеціальності лікаря загальної практики. Одне з ключових завдань, які необхідно вирішувати, – це спосіб розробки ефективного зв'язку між первинною та вторинною/третинною медичною допомогою. За сучасних планів зменшення рівня госпіталізації надія залишається на те, що частина ресурсів вивільниться та буде розмішена д ля фінансування первинної допомоги і що міжтериторіальні диспропорції можна буде врегулювати. Інноваційним кроком Міністерства охорони здоров'я стала спроба з'єднати виплати лікарям первинної ланки разом зі скороченням листів очікування, підвищення ефективності системи направлень та впровадження профілактичних програм. Існування приватної первинної допомоги встановлює нові виклики – в основному щодо того, як скористатися перевагами конкуренції і як найкраще використовувати громадські державні заклади шляхом переведення їх у приватну власність.

Україна

Первинна допомога. Надання первинної допомоги засновано на територіально-дільничному принципі, за яким територія обслуговування певним закладом первинної допомоги розподіляється на зони обслуговування (дільниці) з певною кількістю населення. За кожною із зон обслуговування закріплено терапевта, педіатра первинної ланки. Українцям із 1989 року надано право вільного вибору терапевта первинної ланки. Однак, якщо теоретично пацієнт має право обирати надавала послуг первинної допомоги, цьому зазвичай перешкоджає дільничний лікар, оскільки таке спричиняє зміни в територіальних межах зони обслуговування та ускладнює відвідування пацієнтів на дому. В Україні чіткої різниці між первинною та вторинною допомогою не існує. Пацієнти можуть звертатися по допомогу до спеціалістів без формального направлення від свого дільничного лікаря, і часто такою можливістю користуються. Така практика повсюди підтримується і терапевтами, оскільки їх послуги сплачуються за фіксованими ставками незалежно від навантаження та продуктивності праці, що не сприяє конкурентній боротьбі за пацієнтів.

Вторинна та третинна допомога. Стаціонарна допомога організована на трьох рівнях: 1) лікарні, що обслуговують сільське населення, оснащені лише базовим обладнанням (3,5 % всіх ліжок); 2) муніципальні та центральні районні лікарні, яким належить 70 % усіх стаціонарних ліжок, потужністю в середньому 200 ліжок та певною спеціалізацією. На додачу міські диспансери надають стаціонарну допомогу з лікування певних хвороб, таких як туберкульоз та хвороби, що передаються статевим шляхом (ХПСШ); 3) обласні та міжобласні спеціалізовані клінічні та діагностичні центри національних дослідницьких інститутів (25 % усіх стаціонарних ліжок). Спочатку засновані для надання високоспеціалізованої медичної допомоги, з часом межі між вторинною та третинною допомогою стають дедалі більш розмитими. Амбулаторна акушерська та гінекологічна допомога надається в жіночих консультаціях, що є частиною пологових будинків чи поліклінік. У жіночих консультаціях надається антенатальна та акушерська допомога, а також щорічний скринінг на виявлення злоякісних новоутворень. Вторинна амбулаторна допомога надається також приватними клініками, однак інформація щодо переліку послуг, які ними надаються, досить обмежена.

Лікарські засоби. 90 % вітчизняних виробників є приватними, а частка ліків вітчизняного виробництва сягає 50 %. Більшість аптек приватизовані. Ціни суттєво зросли, що призвело до недоступності високоякісних, безпечних ліків та медичних приладів. З 2000 року в державних установах охорони здоров'я обов'язковою є закупівля ліків за тендерними процедурами. Також мають місце централізовані закупки, за якими МОЗ закуповує ліки в основному для пацієнтів з особливими потребами. Національний перелік основних лікарських засобів та виробів медичного призначення був затверджений у 2001 році, що визначає основу для мінімального пакета основних найменувань.

Джерела фінансування. Урядові бюджетні кошти залишаються основним офіційним джерелом фінансування охорони здоров'я, з якого майже 80 % покривається з місцевих бюджетів, а залишок – у 20 % із національного бюджету, під відповідним контролем місцевих органів влади та Міністерства охорони здоров'я, та збираються з загального оподаткування та місцевих податків. За Бюджетним кодексом 2001 року, система міжбюджетних трансфертів була запроваджена для балансування диспропорцій між областями та для запровадження субсидій для програм соціального захисту населення. Через брак бюджетного фінансування збільшується надія на фінансування з приватних джерел. Беручи до уваги неофіційні платежі, загальна частка прямих витрат населення сягає 50 % загальних витрат на охорону здоров'я. Добровільне страхування здоров'я (ДСЗ) було легалізоване в 1996 році, воно становить лише 1 % загальних витрат на охорону здоров'я. Мережа неурядових організацій, таких як кредитні спілки, фонди з утрати працездатності, були створені як альтернатива для мобілізації ресурсів у системі охорони здоров'я. Однак фонди втрати працездатності покривають лише незначну частину населення, тому їх вплив на рівень витрат на охорону здоров'я обмежений. Україна отримує фінансування на охорону здоров'я із різноманітних зовнішніх джерел, включаючи допомогу від міжнародних організацій та окремих країн. Однак у цілому діяльність донорських структур незначна і не має значного впливу на загальний обсяг фінансування сектора охорони здоров'я.

Вивчені уроки. З моменту набуття незалежності Україна для досягнення встановлених цілей послідовно створювала законодавчу базу, що характеризується фрагментарністю та складністю з дублюваннями та нечітко визначеними лініями підзвітності, що поєднується з недостатнюю забезпеченістю ресурсами. Незважаючи на наявність багатьох проблем, поступове реформування є можливим. Однак перетворення, що мали місце, не є сталими, оскільки не призводять до структурних перетворень та не сприяють значному покрашенню діючої системи. Також стає зрозумілим, що гострі проблеми в системі охорони здоров'я виникли через неефективність фінансування системи, її планування та регулювання.